Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.

– Как его звали?

— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською.

– Глеб.

— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.

Костя помолчал, негромко сказал:

Мені і в голову не прийшло дивуватись. Питання до нього дійшло, мабуть, не через мову, а в якийсь інший спосіб.

– Я знаю, где он.

Омар почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що в мене в грудях заклекотало. По тому почав зріти протест.

Оксана напряглась, замерла.

– Где?

Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало — і двигун глух. Потягнув за ручку замка капота і, пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск кузова боляче вдарив по очах. Ледь стало сили на те, щоб підняти кришку капота… І тут я не повірив у те, що побачив. Прозорий бачок на воду для омивання лобового скла на чверть був заповнений чистою водою. Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові долоню моєї вчительки, навіть уловив знайомий з дитинства запах туалетного мила. Враз відсахнувся від бачка і з жахом подивився в салон. Але Омара від мене ховала піднята кришка капота. А рука з моєї голови не приймалась. її відчутно було й тоді, коли я ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав в тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, і чашка мавра виявилася трохи повнішою. Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатись здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я “прокрутив” уже вдруге.

– Его убили… Утопили в речке.

Я сказав товаришеві:

Она, чтоб не закричать, прикрыла рот ладошкой, в ужасе смотрела на Костю. Спросила через паузу:

— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.

– Это… правда?

В очах Омара не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок запустився. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб витиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.

– Да. Я даже знаю, кто это сделал.

“Тойота” знову застрибала по барханах, які застиглими хвилями посмугували кам’яну поверхню. Великих дюн не було видно. Проїхавши щось із два кілометри, ми уткнулись в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на межі з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.

– Я тоже. – Оксана помолчала, подняла на Костю глаза. – Виктор Сергеевич… Он?

Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву заїжджати не слід. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася скільки ока від південного заходу на північний схід.

Костя не ответил.

Тим часом дія на організм невеликої дози води зводилася нанівець. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав “колись бачену” картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Він то підносив зброю, то знову її опускав. Нарешті з’явився димок і почувся звук, не сильніший від звуку хлопавки. Крупна піскова миша, метельнувши довгим хвостом із китичкою на кінці, ніби розтанула. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Не міг влучити в ту паскудну пісчанку!” — подумав я, силкуючись вийти з машини.

Оксана снова помолчала. Затем спросила:

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

В цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Тільки дві хмарки диму свідчили, що то таки стріляли. Це було останнє, що я побачив і почув, втрачаючи свідомість.

– Ты поможешь мне?



Костя близоруко прищурился:

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамарикса. Не скоро я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі і, здавалося, росли з піску. “Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають з землі, як дерева?” Погляд мій поповз по тих ногах угору. Вони й справді нагадували два деревця — були сухі й ніби вкриті оливковим нальотом. На рівні колін висіла біла ганчірка.

– В чем?

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося: свідомість, життя? Мабуть, і те, й те. Що то була вода, я почав відчувати пізніше. Скоро помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які перегодя виявилися ногами тварини. “Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть з землі, як дерева. Може, я теж росту з землі?” Від такої думки мені стало шкода себе. Адже якщо це так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Не відчував тільки на щоках сліз і не чув голосу того плачу… Навколо панувала цілковита тиша, в яку проте поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він здався дуже великим. Потім проявник почав діяти дедалі в глиб простору, аж до обрію, в якому, немов у змуленому акваріумі, плавала при самому дні жовта куля. І тут я побачив над собою закутану в біле голову. Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду. Час від часу він кудись відходив, і тоді я безгучно волав:

– Я не смогу простить этого подонка. Он исковеркал мою жизнь.

— Пити!

— Потроху треба. Потроху…

В міру того, як до мене поверталася свідомість, я починав “впізнавати” свого рятівника. Але впізнавав я його не за спогадами з минулого, а — з майбутнього. Бо досі в стійбищі бедуїнів, з якого на постріли прибув Мухамет (так його звали), я жодного разу не був і чоловіка цього ніколи раніше не бачив. Проте я знав, у якому місці стану розбито його намет, що в нього четверо дітей і що біля намету ростуть дві фінікові пальми. Я знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося там без лиха.

Між тим життя зріло в моєму тілі. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу відірвати голову від піску. Це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я знав, що ось зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, але коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, як йому відповісти, коли він поцікавиться.

Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку, якою ми колись дозували воду і яка лежала біля мене, вимащена в кров. Картина поволі стала прояснюватися, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив смак крові в роті.

Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам боляче муляв горб, на якому ми лежали, немов дві сакви, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого “прожектора”, який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні “спогади” з майбутнього. То я відчував смак верблюдячого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром “п’янітимемо” від содової і великих марокканських помаранчів… Під хитавицю на спині верблюда і прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: “Кров виявилася густою, немов паклава[2]… Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…” А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше роздивлявся тільки на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. “Біля тих храмів, месьє, я бачив і ваші артезіанські колонки”, — скаже мавр.

Ткач підвівся легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.

— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільною сіткою дрібних зморщок і складок. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але я ще довго відчував незручність на тілі. Багато днів не полишала мене й спрага. Бувало, тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як до нього знову тягнеться рука… Отакою буває пустеля, колего, — підсумував він.

— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас справді зберігся? І ви можете сказати, що буде найближчим часом?

Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:

— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, по тому підгонимо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…



Марш патриотов

Олександр Тесленко

Была ночь.

ЖИВИЙ РИС

Важа остановил машину возле безлюдного окраинного метро. Перед тем как выбраться из салона, через зеркало заднего вида просмотрел, нет ли хвоста, быстро спустился в вестибюль метро, оглядываясь, прошел в противоположный конец вестибюля, поднялся наверх.

Хвоста не было…

Важа сунул карточку в один из телефонов-автоматов, набрал номер.

— Думайте про день завтрашній! Знищуйте метеликів, бо саме завтра вони перетворяться на проклятущу ненажерну черву! Хай довкола кишить гусінь, бо саме вона завтра дасть початок прекрасним, тендітним яскравокрилим метеликам! — чоловік на телеекрані, патетично виголосивши ці слова, довго істерично ридав, схиливши обличчя в долоні.
– Надо встретиться, – коротко произнес он. – Желательно сегодня.



…В комнате сидели трое – Кузьмичев, Старков и приехавший Важа.

Осінній вечір спустився на землю тихо й непомітно, мовби просто впав із нудною мжичкою, що сіялася з каламутного неба від самого ранку. На вулицях майже не було перехожих, лише машини. Мокрі лискучі машини і довгі миготливі тіні від світла їхніх фар.

– Каким образом фотография попала в руки Вахтангу? – обиженно спросил гость.

Владислав сидів на затишному заскленому балконі у старому родинному кріслі й слухав осіннє дощове дихання великого міста. Одинадцятий поверх. Ніби летиш. Низько летиш коридором безлюдної вулиці… Так повільно летиш, аж непомітно того руху, ніби на підземному полігоні в інституті проблем релятивістської фізики, де можуть уповільнювати час в тисячі разів.

– Разве Вован не объяснил? – откликнулся Старков.

Внизу під Владиславовим балконом — автобусна зупинка. Час від часу, натруджено форкаючи, зупинялися опецькуваті, змиті дощем “Ікаруси”, і з них, мов із тюбиків, видавлювалися через усі двері пасажири, опинялися під осінньою мжичкою і розчинялися, розмивалися, хутко зникали — в сусідніх під’їздах, за рогом вулиці, в салонах вертких таксі.

– Объяснение Вована – или объяснение идиота, или полное фуфло. Какая-то стюардесса, какая-то любовница Вахтанга, и в результате Шалву могут просто грохнуть.

Владислав Куцорукий дощі любив. Як, власне, любив він будь-яку погоду й пору року. Будучи людиною всеїдною в найповнішому значенні цього слова, він у кожній ситуації (і за будь-якої погоди) віднаходив можливість відчути свою вищість і свою безсумнівну перевагу, всю глибину “власної мудрості”. Восени, сидячи на затишному балконі-лоджії, чи за кермом сірої “Волги”, чи за робочим столом лабораторії, він любив уявляти, як він виходить сміливо під проливний дощ, як вітер шарпає його змокріле волосся, а він рвійно крокує безлюдною вулицею з високо піднятою головою, зверхнім поглядом вишукуючи поодинокі згорблені постаті, цілком залежні від стихії. Влітку — серед тих же декорацій, доповнених келихом крижаного абрикосового соку, розбавленого “Миргородською” (він віддавав перевагу саме такому напою), Куцорукий любив уявляти себе в гаморі розімлілих від спеки міських площ, поблажливо вдивляючись у вирази спітнілих облич, і вони видавалися йому медузами, викинутими морем на прибережне каміння під промені немилосердного сонця. Взимку — кухлик гарячої кави завжди парував на його інститутському столі.

– До того, как его грохнут, он может крепко подзалететь на нары за наркотики. Эдак лет на восемь, – заметил Владимир.

Проте кави Владислав майже не вживав, оберігав своє серце, хоча вголос про це ніколи не говорив, і могло навіть видатись, що він відчайдушний кавоман — відсьорбував завжди крихітними ковточками, прицмокував, глибоко вдихав аромат, а коли напій холонув, з ритуальною урочистістю вмикав електрокавоварку й чекав зосереджено й глибокодумно, як древній алхімік.

– Какие наркотики?! – возмутился Важа. – Для Шалвы главный наркотик – телки! Откуда у него героин? Разве непонятно, что менты подкинули?

Робота в Інституті проблем релятивістської фізики, в ІПРЕФі, подобалась Владиславові, можна сказати, вона втілювала його життєві мрії й заповітні прагнення. Бути причетним до таємниць його величності Часу — це все одно, що бути причетним до діянь самого неіснуючого бога. Це все одно, що самому бути Богом. Тільки стосунки з академіком Королевичем захмарювали небо над головою ще не визнаного генія, в майбутньому справжнього Бога, викривлювали уявну пряму лінію поміж визначеними точками А та Б.

– Значит, ты нам не доверяешь? – подал голос Сергей.

– Не в этом дело! – повернулся к нему Важа. – Я должен понять, что происходит!

“Ви, шановний Владиславе, як на мене, ніколи не будете справжнім науковцем. Хоч ви й були моїм аспірантом і я вважаю, що ви цілком заслужено, сказати б, заробили звання кандидата наук, але… Я буду з вами відвертим. Гадаю, що ви погодитесь зі мною — в житті завжди треба бути відвертим… Як кажуть, чесність — найкраща політика. Чи не так? Я міг би нічого вам не говорити про моє до вас ставлення, однак мої ж дії рано чи пізно видадуть мене… — академік Королевич безтурботно і навіть приязно всміхнувся. — Мені видається, що ми ніколи не станемо з вами спільниками, я вже не кажу друзями… Ми з вами знаємося вже більше трьох років, і за цей час, даруйте, я не зміг помітити у вашій, треба віддати належне, справді непересічній особистості жодної людської риси… Я не хочу вас ображати, але повірте, з мого язика готові зірватися найнесимпатичніші визначення та епітети, яких ви, на мою думку, цілком заслуговуєте…”

– Происходит следующее. – Кузьмичев взял листок бумаги, стал чертить на нем схему. – Первое… Вахтанг тебе больше не доверяет и уберет тебя при малейшем подозрении. Надеюсь, ты это понимаешь. Второе… Шалве сюда возвращаться не просто опасно, а смертельно опасно. Но сейчас главное – вытащить его из ментуры! Наркотики для того и подбрасывают, чтобы надолго посадить.

“Це тільки на вашу думку… Але ж ви не вважаєте себе господом Богом чи просто людиною, котра ніколи не помиляється?” — спокійно проказав тоді Владислав.

– Надо связываться с Антоном, – сказал Старков.

“За своє життя, шановний, я ще жодного разу не помилився в оцінці людських якостей. Чим зможете мені заперечити, якщо я скажу — ви вкрай заздрісні, недалекоглядні, підступні, позбавлені елементарної людської жалості та етики, відчуття потреб колективу, а ваша наукова діяльність нагадує, даруйте, я буду до кінця відвертим, життєдіяльність шакала… Ви щось знаєте про цих тварин?” — з властивою йому безпосередністю запитав академік.

– Уже связывались. Он боится подставляться. Мало того, что задержан человек Маргеладзе, так еще – за наркоту! А Антон как-никак будущий губернатор.

“Так. Дещо знаю, — відповів Владислав і спробував перевести все на жарт. — Шакал — ссавець із родини собачих. Довжина тіла до вісімдесяти п’яти сантиметрів, хвоста — близько двадцяти. Зустрічається на півдні Євразії, в Північній Америці, в Радянському Союзі переважно на Кавказі та в Середній Азії, оселяється біля людського житла, полюбляє заміські дачі славетних академіків, повага до котрих успадкована шакалом з молоком матері…”

– А что делать? – Владимир внимательно смотрел на друга.

“Не розбризкуйте свою ерудицію, — холодно перебив його Королевич. — Я ніколи не мав підстав сумніватися в формальному рівні ваших пізнань… І переконаний, що ви знаєте — шакали дуже смердючі і боязкі… Щоб напасти на свою жертву, вони завжди збираються у зграї по шість—вісім… І я не хочу, щоб таких, як ви, шановний, зібралося в моєму інституті… Я згоден терпіти вас одного… Але не більше… Я відверто кажу вам усе просто в очі, аби потім не було ніяких пересудів. Я не вірю, що ви маєте бажання і хоч якусь змогу переробити себе, вам не сімнадцять років, ви вже не хлопчик, ви сформована особистість, і я щиро раджу вам пошукати краще місце для діяльності. Наука — не для вас. Ми всі загалом і я зокрема не допустимо вас ні до яких серйозних самостійних розробок… Роки, проведені у нашому інституті, будуть для вас марно втраченими роками. Подумайте про своє майбутнє. Врешті, все, що я вам зараз кажу, може стати вам у пригоді будь-де, у будь-якому колективі… Подумайте про сутність життя…”

– Надо включать все ресурсы!

Смішний академік Королевич. Він якось примудрився дожити до сивин і залишитися майже хлопчиськом — запальним, безпосереднім і часто безкомпромісним. За все своє життя він справді жодного разу не помилився в людях. І жодного разу йому не зрадив принцип цілковитої відвертості. Інколи він навіть хизувався, що може у вічі сказати все, що думає, і не зіпсувати стосунки з людиною… На нього справді не ображалися, бо вдачу Королевич мав добру, завжди був готовий прийти ближньому і дальньому на допомогу й ніколи не виявляв своєї зверхності.

– Вахтанг велел мне готовить взрыв конюшен ипподрома, – сообщил негромко Важа.

“Антоне Борисовичу, — щонайспокійніше спробував промовити Куцорукий, хоча все його єство бунтувало, ображалося, він аж зубами скрипів, хоча на обличчі й утримував маску упокореного філософа, — мені видається, Антоне Борисовичу, що ви занадто категорично оцінюєте не тільки мене особисто, але й все наше покоління… Ми багато в чому відрізняємося від вас… І в цьому немає нічого дивного…”

Сидящие удивленно повернулись к нему.

“Таких, як ви, Владиславе, і серед нашого покоління було достатньо, але його величність Час робить свою справу. Природа має властивість самоочищуватись”, — мовив академік.

“Що дає вам право вважати мене заздрісним, підступним? Чим я вам, як кажуть, не догодив? Я не маю бажання виправдовуватись, бо не бачу такої потреби. Але я хочу зрозуміти, чим відрізняються ваші образи й претензії від звичайнісінької заздрості?”

– Когда? – спросил Старков.

Академік на мить застиг, а потім нестримно, по-хлопчачому розсміявся:

“Ви можете подумати, що я вам заздрю? Ну, шановний, це справді зухвальство невизнаного генія!”

– Через две-три недели все должно взлететь в воздух. Он очень любит конскую колбасу.

“Я справді дуже прошу вас сформулювати претензії конкретніше. Можливо, я таки не геть пропаща людина і зрозумію щось таке, чого не розумів раніше?” — крива усмішка збрижила обличчя Куцорукого.

– Значит, все-таки ты должен все это проделать? – уточнил Кузьмичев, делая ударение на «ты».

“Ви прагнете конкретності? — Королевич якось гидливо скривився. — Добре… Я спробую… Ким виконана більша частина роботи, що увійшла до сьомого розділу вашої дисертації? Маю на увазі все, що стосується генерації квазирезистивного поля?”

– Я… Он так прямо и сказал.

“Дивне запитання. Ви прекрасно знаєте, і в цьому немає ніякої таємниці, що цим займався Борис Янчук, але оскільки він вирішив, так би мовити, перекваліфікуватися, оскільки він не прижився в нашому інституті й подався шукати щастя в міжзоряних світах під прапорами Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів, то його записи перейшли до мене. Ми працювали в одному кабінеті пліч-о-пліч. Його дослідження щонайкраще вписувались саме у мою дисертацію. І сам Янчук, до речі, не тільки не заперечував, а навіть зрадів, що його робота не пропаде, комусь знадобиться…”

– Попроси у него месяц.

– Что это изменит?

“Атож… — зітхнув академік. — Віддавна живе приказка про таких людей, як ви, Владиславе. Йому межи очі плюнеш, а він скаже, що дощ іде. Ви справді не здатні зрозуміти, що закони елементарної етики справжнього науковця вимагають, аби ви зробили бодай посилання на прізвище Бориса Янчука?”

– Мы постараемся его опередить.

“Навіщо? Він офіційно заявив, що вирішив облишити не лише наш ІПРЕФ, але й взагалі науку. То кому потрібні красиві жести? Чоловік пішов з науки, пішов з нашого інституту… — після чергового повторення Владиславом слів “нашого інституту” Королевича пересмикнуло, — то скажіть мені, навіщо захаращувати дисертацію випадковими іменами? Що скаже нащадкам прізвище Янчука?”

– Вряд ли получится. Он просто озверел.

“Зрозуміло… А що ви сказали Людмилі Штерн, коли вона вийшла на роботу після двотижневої хвороби її малого сина?”

– Думаю, получится. С твоей помощью…

“Я сказав і зараз готовий повторити, що пускати на світ і потім нянькувати дітей можна і без вищої освіти, а тим паче без аспірантури в Інституті проблем релятивістської фізики. Справжня наука вимагає самозречення. Гадаю, ви не зможете мені в цьому заперечити?”



“Зрозуміло… А коли вам зателефонував у лабораторію Юрій Миколайчук і попросив допомогти доїхати додому, бо він у спортзалі пошкодив ногу, а ви мешкаєте в одному будинку і навіть на одному поверсі…”

Когда Старков увел Важу, Сергей снял трубку, набрал номер и с улыбкой спросил:

“Але в різних під’їздах, — категорично уточнив Владислав. — Ви прекрасно поінформовані, тож мусите знати й те, що в той час у мене йшов синтез, і я не міг відходити від термостата…”

– Господин кандидат в губернаторы?

“Цікаво, а якби в той час ви не були зайняті синтезом?”

– Так точно, – бодро ответил Антон.

“То був би зайнятий чимось не менш важливим. У робочий час та й взагалі я ніколи не валандаюсь без діла. Втрачений час дуже дорого коштує. А перевозити потерпілих куди належить — обов’язок транспортних бригад “швидкої допомоги”. Чи ви з чимось не згодні?”

– Какие новости? – Разговор с Крюковым доставлял Кузьмичеву удовольствие.

“Зрозуміло… А що дає вам право у розмові зі мною наголошувати на словах “наш інститут”? Адже, здається, я недвозначно сказав, що не Борис Янчук, а саме ви прижились у нашому колективі!”

– Слава богу, без новостей. Все путем.

“Що дає мені право? Мабуть, повага до вашого таланту, Антоне Борисовичу. Я прийшов до вашого інституту не випадковим хлопчиком, не тимчасовим споглядачем, я прийшов сюди свідомо й надовго. А його величність Час, як ви самі сказали, робить свою справу. І, мабуть, Час також дає мені таке право”.

– Как наш «пленник»?

Після цієї розмови з академіком Королевичем розлючений Владислав Куцорукий, прийшовши додому й зачинившись у своїй кімнаті, щоб не тільки багатодумне бурчання старих батьків, а й нявчання вічно голодного кота не порушували тиші й спокою, дістав довідник Академії наук і довго вдивлявся в риси обличчя на портреті ще молодого академіка Королевича…

– «Пленник»? – переспросил Антон и рассмеялся. – Пока сидит. Жду рекомендаций.

Трохи опанувавши себе, коли в тілі вщухло дрібне тремтіння від безсилої люті, Владислав Куцорукий взяв до рук свій “найкращий у світі” японський фотоапарат, і вже за півтори години над робочим столом вдома красувався великий портрет академіка Королевича. Серед швацького причандалля Куцорукий віднайшов чорну траурну стрічку, акуратно скрутив її і поклав до шухляди столу. Ця мить настане, обов’язково настане, бо так хоче він, Владислав Куцорукий. Він зробить все, щоб дістати траурну стрічку з шухляди якомога швидше. Ото тільки ще не знав конкретно, що ж він заподіє “капосному академікові, ретроградові, затискувачеві молоді”.

– Ты нормально его упрятал?

Сталося так, що незабаром він приніс додому пробірку з культурою “живого рису”. Захопив її знічев’я, просто цікаво було дивитися, як малі білуваті кульки рухаються, просто на очах діляться, мов живі істоти. Він перелив вміст пробірки у велику трилітрову колбу, і буруб’яшки “живого рису” розбіглися, розпливлися, розгулялися.

– Под ментовской крышей – хрен кто догадается.

Куцорукий знав, що вчинив легковажно і навіть, можливо, злочинно — ще ніхто до пуття не знав, що собою становить цей “живий рис”, як назвали його в лабораторії, і що від нього можна чекати. Тож виносити загадкову культуру за межі лабораторії мудрій і порядній людині не спало б на думку, навіть якби й не було писаної заборони. Однак душа мовби прагнула гострих відчуттів, а може, просто щось передчувала. Чи не вперше в житті Владислав порушив свій святий життєвий принцип — загрібати жар тільки чужими руками.

– Менты не слишком упражнялись над ним?

Драглисті кульки плавали у великій колбі на столі під портретом академіка Королевича.

– А как без этого? Маленько сбили с парня спесь… в его же интересах… а так все нормально.

– Отпусти его. Но в Москву ему возвращаться нельзя. Убьют парня… Держи до особых распоряжений.

Вперше помітили ЩОСЬ близько року тому на підземному полігоні ІПРЕФу після проведення чергової учбової темпоральної демонстрації. Уповільнювали час, прискорювали час, показували зеленим неофітам, як повільно-повільно летить снаряд із жерла маленької учбової гармати, як він спроквола пробиває-продавлює грудьми мішень або ж, навпаки, як миттєво відбувається постріл, ще й до гармати ніби підійти не встигнув. А молоді майбутні генії, аспіранти і просто спраглі душі у сріблястих скафандрах, прикипівши важкими свинцевими підошвами до гравіто-темпорального бар’єру, щоб перебувати в “теперішньому часі”, вдивлялися захоплено і злякано через величезне оглядове скло. ЩОСЬ помітив старший технік обслуги генератора. Латеральні коригуючі блоки охолоджувалися не рідким азотом, як робоче ядро генератора, а звичайною водою, котру за інструкцією треба було міняти раз на три місяці, що й робили після кожної учбової демонстрації. Випустивши воду із системи, технік помітив драглисті кульки й був вельми здивований і обурений. Він особисто відповідав за технічний стан генератора і був певен, що не міг припуститися будь-якого недбальства, тож запідозрив у цьому своїх напарників й дав добрячої словесної прочуханки підлеглим і всім, хто хоч інколи підходив до генератора. Однак наступного разу все повторилося, хоча система охолодження була ретельно промита і залита стерильною дистильованою водою.

– Понимаю. Будет пока сидеть у меня на даче.

Тоді “феноменом Цибулька”, за прізвищем старшого техніка, зацікавились науковці й відразу помітили, що то не просто бруд. Оте ЩОСЬ самостійно рухалось, драглисті кульки ділилися, що можна було побачити неозброєним оком. Відразу народилася і прикипіла назва “живий рис”. Систему охолодження заповнили сумішшю Алака, після чого драглисті кульки більше не з’являлися, а “живий рис” перекочував до лабораторії, дивуючи і лякаючи працівників ІПРЕФу. Власне лякатися не було ніяких підстав — безневинні буруб’яшки. Хімічний склад — звичайнісінька вода, тільки молекули утворювали дуже складну й несподівану гратку, яка невідомим чином перетворювала оті “згустки води” на подобу чогось живого. Кульки росли до певних розмірів, приблизно до середнього розміру горошинок, потім розпадалися-ділилися на декілька зовсім крихітних, які продовжували рости. Рухалися вони тільки знизу догори й навпаки, тобто зринали і потопали, але, на перший погляд, то видавалося навіть самостійним активним рухом. Принаймні колба з “живим рисом” була справді живою, все в ній рухалося, вирувало. Врешті, ніби й не було нічого в тому дивного — всі кристали ростуть, хоча вони й неживі. А в конкретному випадку від дії дуже потужного квазирезистивного поля утворилася нова, досі невідома структурна єдність молекул води, яка, до речі, віддавна задавала багато загадок науковцям.

– А как соперник?

– Затаился. Жду сюрпризов.

“Звичайнісінька вода. Звичайнісінькі сніжини. Звичайнісінька сльоза. Кришталева намистина. Звичне море, береги. Звичний місяць у тумані. Ти не жди мене, не жди. Мене вода забирає…” — любив наспівувати академік Королевич.

– Ничего, мы рядом.

Драглисті кульки “живого рису” плавали у великій колбі, й дуже швидко Владислав полюбив отих водяних мутантів. Він поспішав додому, хоч би де був, і перше, що робив, переступивши поріг, зазирав до своєї кімнати — колба жила, вирувала. І в душі його знову оселявся спокій. Він і сам не міг пояснити, що ж його так прив’язало до “живого рису”. Особливо любив спостерігати, як ділиться велика горошина, як розпадається на безліч крихітних. І тоді Куцорукий щебетав із майже мікроскопічними згустками Часу, мов з малими дітьми, ніби з власними дітьми, котрих у Куцорукого не було і свідомо не планувалося.

– Спасибо, друг!

— Ах, ви ж мої маленькі, ах, ви ж мої крихітки, ах, веселунчики, меткі розбишаки…

Сергей отключил связь, удовлетворенно потер ладони.

Під час лабораторних досліджень було встановлено, що для існування “живого рису”, точніше для утримування складної молекулярної ґратки необхідне постійне живлення культури будь-яким енергетичним полем корпускулярно-хвильової природи, в тому числі й звичайнісіньким світлом довільного спектру, але якнайяскра-вішим. При зберіганні “живого рису” в екранованій камері та в темряві драглисті кульки зникали назавжди — у колбах та пробірках з’являлася звичайнісінька вода.



На своєму столі Куцорукий встановив дві настільні лампи-рефлектори, які постійно були увімкнені.

— Ах ви ж мої веселунчики, меткі розбишаки…

Оксана расположилась в сквере на скамейке напротив подъезда дома Виктора Сергеевича. Хрустела чипсами, запивая их кока-колой из баночки, внимательно следила за отъезжающими и подъезжающими машинами.

Незважаючи на цілковиту зовнішню безневинність і сумирність “живого рису”, в лабораторії його побоювались, як і завжди варто остерігатися будь-чого ще невідомого.

Неподалеку носилась детвора, опекаемая мамами и бабушками, дворник занимался поливанием цветочных клумб, а на соседней скамейке целовались молодые влюбленные.

Колись на столі Куцорукого красувався великий акваріум, але після того, як ще молодий кіт Альберт примудрився виловити й поїсти усіх рибок, Владислав навіть зрадів, що волохатий Альберт звільнив його від досить обтяжливих, як для вічно заклопотаного науковця, турбот — годувати, збагачувати воду киснем, міняти воду… А от до “живого рису” Куцорукий прикипів душею.

Наконец Оксана увидела автомобиль Виктора Сергеевича. Шеф покинул салон и, махнув на прощание водителю, направился к подъезду.

Він міг годинами просиджувати, вдивляючись у драглисті кульки, які то повільно піднімалися на поверхню, то опускалися на дно. І йому ввижалися медузоподібні людські обличчя, безліч людських драглистих плаваючих голів, і вони розмовляли, йому вчувалися їхні голоси:



— Ми вже своє відвоювали… Спасибі ось йому, що хоч так живемо… Не розженешся у цій банці… Але й не загинеш безславно, як чорно-білий Лев…

Виктор Сергеевич открыл дверь почти сразу после того, как девушка позвонила. Он был настолько удивлен появлением Оксаны, что отступил, замахал руками:

— Який лев? — одного разу перепитав, мов самого себе, Владислав і голосно розсміявся. — Що це за диво?

– Свят, свят… Это ты?

— Це наш мертвий Бог. Могутній і повержений Час. Ти його повергнув. Ти став Богом. Спасибі тобі, що ми живемо.

Она печально улыбнулась:

— Ач, підлабузники, — Куцорукий поплескував долонею по гладенькій поверхні колби. — Я справді Бог для вас. Ось вимкну світло, і всі ви розчинитесь — буде звичайнісінька вода, та й годі. Один лише порух руки.

– Я, Виктор Сергеевич.

— Помилуй! Пощади! О, всемогутній Боже! Не загуби померлі душі!

– Господи, откуда? Живая?

— Живіть. Я добрий. І я навіть люблю вас таких. Будьте такими і живіть довго.

– Как видите.

“Живий рис” виявився штукою справді небезпечною. Недаремно до нього в лабораторії ставилися з максимальною обережністю. І дізнатися про це судилося саме йому, Владиславу Куцорукому.

Он нерешительно отступил назад, пригласил гостью в квартиру.

Того вечора він пізно повернувся додому, бо затримався в лабораторії. Відразу навідав своїх крихіток, переконався, що “життя буяє”, повечеряв і сів до столу — працювати, завжди працювати на зло всіляким “смердючим академікам, ретроградам і чистоплюям”. Він заглибився в монографію Карла Дісперса про нестабільність квазирезистивних енергетичних структур і уважно читав з олівцем в руках.

– Заходи.

Она перешагнула порог, поинтересовалась:

Нараз (він не міг збагнути, що саме примусило його це зробити) він підвів погляд і втупився в колбу. Всі до однієї драглисті кульки завмерли, зупинилися кожна на своїй глибині й дрібно-дрібно тремтіли, вібрували. Куцорукий сахнувся. Вкрай обережний й обачний, ще з пелюшок, Владислав і тут не зрадив собі — рвучко відштовхнувся від столу і впав на підлогу. Відчував, як тіло сповиває бридка млость, що переростає у відчай, у страхітливу пустку життєвого розчарування.

– Вы один дома?

“Господи, навіщо я живу? В чому хоч якийсь смисл мого існування? Я — жалюгідна і підла істота, я — бридкий слимак, якого всі цураються й ненавидять, я можу тільки гидити, я весь по вуха у власному бруді. Будь прокляте таке життя!”

– Один, один… Хотя это не имеет никакого значения.

Він забився у найдальший куток кімнати й, мимоволі схопивши рукою шкіряний пасок, що лежав на бильці крісла, накинув його собі на шию.

“Будь прокляте, будь прокляте моє життя, моє паскудне життя”.

Прошли в глубь квартиры, хозяин пододвинул кресло, жестом предложил Оксане сесть.

Але страхітлива хвиля відступала, дуже повільно, але відступала, випускала його зі своїх моторошних обіймів. Він поглянув на колбу, драглисті кульки знову ожили. Куцорукий, безвольно зіщулившись, сидів на підлозі біля шафи й не мав ні сил, ні бажання підводитись.

Она села, с усмешкой взглянула на него.

Хвилин за п’ять все повторилося.

– Не ждал? – перешла на «ты».

“Господи, неіснуючий Боже, подаруй мені смерть, бо я не знаю, навіщо мені жити. Мені соромно жити. Я не знаю, як жити. Подаруй мені смерть, бо я сам накладу на себе руки”.

– А как я мог тебя ждать? Как уехала с этим проходимцем, так и с концами.

А хтось невидимий, але такий реальний, що поселився десь під його черепом, сміявся і плакав водночас: “Хай довкола кишить черва! Думайте про день завтрашній! Саме з бридкої гусені з’являються на світ тендітні, прекрасні, яскравокрилі метелики! Хай довкола кишить черва!”

– Откуда ты взял, что он проходимец?

Владислав заридав і, зробивши зі шкіряного паска петлю, почав затягувати її на шиї. Руки тремтіли, і сили зраджували, він змушував себе підвестися і знайти якийсь гак, аби зачепитися й повіситися.

– А кто же еще? Прихватил мою любимую девочку, соблазнил, исчез… – Виктор Сергеевич присел на подлокотник кресла, слегка приобнял девушку. – Соблазнил ведь?

Але хвиля знову відступила.

Она убрала его руку.

І драглисті кульки знову ожили.

– Никто меня не соблазнял.

Куцорукому здалося, що він непритомніє.

– А куда же ты исчезла?

А коли все повторилося втретє і коли Владислав, ще тіпаючись в істеричних конвульсіях “будь прокляте, будь прокляте моє паршиве життя”, врешті якось опанував себе і чомусь поглянув на годинник, то відразу пригадав — проводяться чергові темпоральні демонстрації на підземному полігоні ІПРЕФу. Як правило, обмежувались традиційними трьома демонстраціями — уповільнення часу, прискорення часу та одночасове прискорення й уповільнення для різних груп учасників.

– Куда? – Она внимательно посмотрела ему в глаза. – Рассказать?

– Конечно.

Куцорукий не раз бував на цих учбових “спектаклях”. Він щоразу, як і належало, вдягав сріблястий захисний скафандр. Однак обслуга підземного полігону працювала переважно без скафандрів. Звичка, як йому пояснювали. А ще — вроджені здатності організму. Пригадавши оце все, він відразу пов’язав свої трикратні божевільні напади з трикратним увімкненням генератора. А “живий рис”, з усього так виходило, був якимось посередником поміж підземним полігоном і його кабінетом. Відразу народилося в голові й порівняння — блискавка, могутній розряд, він влучає в громовідвід або в те місце, де під землею знаходяться поклади металевих руд… “Живий рис”, народжений в системі охолодження, безсумнівно був отим “громовідводом”, що дав змогу квазирезистивному полю потрапити до його помешкання. І не просто потрапити, а мати вплив, як здалося, набагато сильніший, ніж на самому полігоні. Чи справа в захисному костюмі? Але ж не можуть працівники полігону, котрі працюють без скафандрів, так принципово відрізнятися своєю фізіологією? Чи, може, це він, Куцорукий, принципово відрізняється від загалу? І, може, справді “живий рис” якимось чином підсилює чи видозмінює спектр квазирезистивного поля?

– Ты меня разыскивал?

Запитань відразу народилось багато. Треба було шукати на них відповіді. Він знову був тим же самим Куцоруким, лише відчував легку бридь до самого себе за вимушену, примусову слабкість. Ніби хтось зумів примусити його випити кухоль помиїв. Але то все позаду. А попереду. — захоплюючий експеримент.

– А ты как думаешь?

“Ніхто з нас, а я насамперед, шановний Владиславе, не допустить вас до відповідальної самостійної дослідницької роботи…”

“А ось вам! Ось вам! Бачили?”

– Думаю, разыскивал. – Оксана, не сводя с него глаз, искренне, по-детски пожаловалась: – А меня все эти дни держали в подвале.

Він згадав про батьків і вийшов до них. Вони сиділи біля увімкненого телевізора, обхопивши свої голови руками.

– Бедная девочка… – Мужчина коснулся ее волос. – Кто были эти негодяи?

— Ой, болить, так болить, просто жити не хочеться. Що ж це таке?

– Не знаю. Это были друзья Глеба.

Виктор Сергеевич, чувствуя свое превосходство, старался поймать девушку хотя бы на малейшей фальши.

– Чего они хотели?

– Сведений о тебе… О моей работе с тобой.

– Серьезно? И чем же мы с тобой так их заинтересовали?

– Наверно, ты не хуже меня знаешь чем.

– Глеб тоже интересовался?

– Он многое знал, о многом догадывался. Потом вдруг куда-то исчез.

– Что значит – исчез? Уехал, сбежал?

– Просто исчез. А меня отпустили.

– Просто так, без всяких обязательств?

– Просто так. Без обязательств… – Оксана вдруг почувствовала, что на глаза наворачиваются слезы. – Знаешь, как трудно?

– Моя маленькая… моя девочка… – Виктор Сергеевич обнял ее, поцеловал в голову. – Настрадалась, бедная. Намучилась… – Подошел к серванту, достал бутылку вина. – Теперь мы вместе, теперь тебе ничего не угрожает… – Налил в два фужера, улыбнулся. – За встречу. За нас… И за продолжение сотрудничества. Ты готова?

– Готова, – тихо ответила она и сделала глоток.



Алексей Иванович Зуслов в главном подвальном зале давал последние наставления отъезжающим бойцам. Их было человек тридцать, слушали молча, подчиняясь магии слов лидера.

– В Сибирске вас встретят… – тихо и жестко сообщал Зуслов. – На оценку обстановки отводится два дня. Детали операции уточните с местными бригадами. Но главное, наметьте самые болевые точки города. Это не только рынки, где торгуют черные, но прежде всего банки, богатые магазины. Как правило, ими владеют люди, которые заказывают здесь далеко не нашу музыку. Надо показать, что есть в России сила, способная навести порядок и определить истинный путь развития страны на ближайшее время. Особенно накануне губернаторских выборов Сибирска, где к власти рвутся не только истинные патриоты, такие как действующий губернатор Жилин, но и всевозможные продажные инородцы, твари и выродки… Никого и ничего не бойтесь. Будьте жестокими и беспощадными. Покажите свою силу и бесстрашие! Руководить вами будет наш друг Гамаюн. Виват!

– Виват, виват, виват! – троекратно выкрикнули собравшиеся.

Все это писалось на камеру, спрятанную в окошке кинобудки за отогнутыми обоями.



Свет в «обезьяннике» зажегся, дверь с лязгом открылась, человек в милицейской форме кивнул Шалве:

– На выход.

Тот, щурясь от яркого света и разминая затекшие от наручников кисти, поднялся с жесткого лежака, и его повели по длинному мрачному коридору.

Завели в какую-то комнату, где находился еще один такой же смурной мент. Он отомкнул замок наручников, бросил их на стол, после чего достал из тумбочки паспорт и еще кое-какие бумаги, протянул Шалве:

– Свободен.

– Там были деньги, – напомнил парень.

– Они там и есть, – ответил мент. – Открой зенки.

Шалва заглянул в кошелек, увидел несколько стодолларовых купюр, кивнул:

— Заспокойтесь, скоро мине. Я вам гарантую. Раптовий перепад атмосферного тиску, — сказав і повернувся до свого кабінету.

– Извини… – Повернулся к первому милиционеру. – Значит, не наркотик?

– Если б это был наркотик, ты куковал бы уже в другом месте.

Батьки були далеко від колби з “рисом”, думалось, тож у них тільки голова болить. Та й самого Куцорукого врятувало те, що вчасно сахнувся і кинув себе у найдальший куток. Він був у цьому переконаний. Залишалося тільки упевнитись.

– А хотя бы извиниться?

Наступна темпоральна демонстрація через три місяці.

– Если я начну извиняться, ты опять окажешься в «обезьяннике», – мрачно пошутил милиционер.

Увесь цей час Владислав нервував, не міг дочекатися. Він перегорнув за три місяці гори літератури, ознайомився з усіма результатами й висновками лабораторного дослідження “живого рису”, підкувався теоретично і лише чекав ту мить, коли знову запрацює генератор і можна буде продовжувати експеримент.

Шалва сунул документы в карман брюк, неуверенно потоптался на месте.

Нарешті ця хвилина настала. Повернувшись додому пізно ввечері, Куцорукий ще з годину походив кімнатою від стіни до стіни, позираючи на годинник. Нарешті — ось вже скоро!

– А теперь куда?

Він поставив колбу з “живим рисом” на підлогу біля шведської стінки, де щоранку імітував гімнастичні вправи, довкола колби дрібно покришив Альбертову улюблену копчену ковбасу.

– Туда, – показал милиционер на дверь. – На улице тебя уже ждут.

Не зводячи погляду з секундної стрілки, довго стояв з котом на руках. Той пручався, виривався, його хвилював запах ковбаси, він її бачив і прагнув.

Возле ворот неказистого и захламленного старыми милицейскими машинами двора стоял «уазик», из кабины которого высунулся молодой, спортивного вида парень.

І от — час настав! Владислав пустив кота на підлогу, а сам відразу, щільно причинивши за собою двері, пішов до вітальні, сів у м’яке крісло поруч з батьком, втупився в телеекран.

Шалва уселся рядом с ним, и машина покатила со двора.

— Сьогодні у вас також трохи поболить голова. Синоптики пророкували… Чуєте?

– Куда? – спросил Шалва.

– За город.

— Чуємо-чуємо… — проказала мати.

– К кому?

Відчув, як голову справді стиснуло невидимим обручем, але то не йшло в порівняння з тим, що пережив того вечора.

– Узнаешь.

— Голова тричі болітиме… Будуть три хвилі головного болю… Чуєте? З цим нічого не поробиш… Якісь магнітні збурення… Так синоптики пророкували…

– Может, к Антону?

— Боже, який ти в нас розумний, як ти багато знаєш, — прошепотіла мати. — Ти просто дивовижно мудра дитина.

– Может, и к нему.

— Скажи це академікові Королевичу, — криво всміхнувся Владислав.

Шалва понял, что разговаривать бесполезно, уселся поудобнее и стал бессмысленно смотреть на проносящиеся за окном окраинные дома, на редких прохожих, на плохую разбитую дорогу.

Коли все закінчилось, він ще довго сидів у кріслі, дивлячись на телеекран, де гарцювали брунатні гривасті коні серед високої, густої світло-зеленої трави. Він боявся заходити до своєї кімнати, точніше, дуже хвилювався — що ж там відбулося? І чи відбулося там хоч щось?

Выскочили за город, по сторонам замелькал густой бесконечный лес, и Шалва попросил:

Прочинив двері сторожко, відразу кинувши погляд на колбу. Вона стояла на підлозі, драглисті кульки весело плавали, довкола лежали дрібно нарізані шматочки ковбаси. Переступив поріг, зробив пару кроків, шукаючи поглядом Альберта. Мабуть, забився під диван від страху. Мабуть, замучила його котяча совість докорами сумління.

– Остановись, отлить нужно.

— Ах, навіщо я живу? Ах, кому потрібне моє бездарне існування? Ах, невже я заробив сьогодні оцю копчену ковбасу? Ні, не заробив! Ах, яка я нікчема! — кривлявся Куцорукий, та нараз вкляк на місці, зляканий і розгублений.

Парень послушно тормознул, Шалва зашел довольно далеко в лес, какое-то время занимался своей естественной проблемой, затем вдруг сорвался с места и понесся, не разбирая дороги, в глубь леса.

На самій верхівці шведської стінки, майже під стелею, Владислав колись приробив на дубовому стояку дротяний кронштейн для квіткового вазона. Таке собі невелике кільце. Якийсь час у тому дротяному кільці справді утримувався полив’яний горщичок. Однак Куцорукий забував чи просто лінувався поливати морську волохату рослину і врешті виставив вазон на підвіконня, махнувши рукою на створення японо-європейського кабінетного затишку. Кронштейн залишився пригвинченим до шведської стінки.

– Эй! – заорал шофер, выскочил из машины, побежал следом. – Ты куда, дурачок?

Шалвы уже не было видно за деревьями.

А зараз там висів Альберт.