— Ми з вами, скільки пам’ятаю, ні про які ідеї не говорили.

— О, звичайно! \"Не мечите бисеру перед свиньями!\"

— Або, як у нас кажуть: \"Шкода мову псувать!\" — зірвалось у мене.

— Что вы?

Я не повторила і спустила очі долу, бо чула, що у мене був \"темний погляд\", повний непримиримого, фатального антагонізму…\"

Совсем как у татарского пролетария: \"страшний, фатальний антагонізм, — темніший, ніж чорні очі молодого робітника\". Можно было бы добавить: на самом дне самого черного в мире ущелья. Но это уже дело вкуса.

Итог: антагонизм (религиозный) на антагонизме (классовом) едет и антагонизмом (национальным) погоняет. Совсем как сегодня. Однако теперь у нас уже имеются рецепты \"от Украинки\": про \"цікавих\" мужиков и прочие в том же духе.



3.2. Украинка в тылу врага



Смоделировав ситуацию \"москвичка на юге\", творческая личность не может на этом успокоиться. А что получится, если украинку забросить в Москву? Такая ситуация смоделирована в поэме \"Бояриня\" (1910). Отдельное исследование ей посвятил известный поэт и литературовед М. Драй-Хмара (убит коммунистами на Колыме): \"Як відомо, Леся Українка більшість своїх творів писала на теми екзотичні. Це диктував тодішній стан українського письменства й ті обставини, серед яких жила й розвивалася поетка. Українське письменство XIX віку, з його вузькопровінціальним завданням та утилітарно-народницьким напрямом, не задовольняло вже вимог, що їх ставила українська інтелігенція наприкінці XIX віку. Отже, треба було переставляти його на нові рейки. В зв’язку з цим виникає проблема запозичення нових сюжетів і тем з чужоземних літератур… Чим же пояснити те, що Леся Українка зійшла з наміченого шляху, удавшись до сюжетів українських?.. Чим же пояснити цей нахил до українських сюжетів? О. П. Косач пояснює його ось як: Лесі Українці не раз закидали її \"екзотизм\", одірваність від українського історичного й побутового життя, і от вона вирішила спробувати свої сили на українському грунті… Леся Українка розробила в \"Боярині\" історичну тему тому, що не зазнала гаразд українського побуту. Таку думку висловили ми колись у своїй розвідці про життя й творчість поетки… Трактуючи такі поняття, як \"поневолення народу\", \"любов до рідного краю\" тощо, Леся Українка свідомо шукала паралелів до цих понять в історичному минулому, бо загальне становище було тоді таке, що не завсіди дозволяло речі звати своїми іменами\" (цит. по: 17, 9-11).

\"Чому Леся Українка спинила свою увагу якраз на добі Руїни? У Куліша є один вірш, в якому він лає руїноманів за те, що вони славлять різанину й насильство своїх предків:



Чого ж ви давню славите Руїну,
столітню по дорогах різанину,
столітній безсуд і тяжке насильство,
гвалт ваших пращурок і люте здирство,
столітнє городів і сіл палання.
Столітнє пращурів ясирування?



Здавалося б, що вірші П. Куліша, якого дуже шанувала наша поетка, відведуть її від Руїни, яку той ненавидів і з якої одверто глузував. Але сталося інакше: вона прийшла до Руїни\" (цит. по: 17, 12). Как известно, Кулиш был христианином, десятилетиями переводил Библию. А такое умонастроение как раз не очень \"шанувала наша поетка\", отзываясь на него стереотипно: \"Цур їм!\".

\"Чому з усіх наших епох Леся вибрала якраз цю? Бо вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо. Правда, самої боротьби, отого виру кривавого, що клекотів у серці тодішнього українського життя, поетка не відтворює: вона залишається збоку і тільки прислухається до нього. Це відповідає дійсному станові речей: Леся Українка ніколи не брала участі в боях. Та тих боїв за її часів і не було, як не рахувати дрібних сутичок, що траплялися на Україні за революції 1905 року. Навпаки, їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, \"на руїнах\". Вона змалювала те, що бачила й чула. Хоч Леся Українка й не відтворює в своїй поемі боротьби, що точилася за Руїни, проте вона на неї реагує, виявляюче своє політичне обличчя та свої симпатії до учасників тієї боротьби… Леся Українка не відстає від письменників, що писали про боротьбу Петра Дорошенка за український автономізм та за ідею національного об’єднання, і так само, як і вони, високо ставить Петра Дорошенка, як українського національного героя\" (там же).

Главную героиню поэмы зовут Оксана: \"Устами Оксани Леся Українка часто-густо висловлює свої власні почування. З поеми видно, що вона недолюблює старої Московщини. Чому? Бо з трьох історичних ворогів України вона тільки й залишалася. Татари зникли, Польща занепала, а вона зосталася й панує над ними й над Україною\" (цит. по: 17, 13). Здесь автор лукавит. \"Татари зникли\". Но как же это произошло? Да очень просто. Не сами они \"зникли\". Для этого в течение ста лет Российская империя (в том числе и украинцы) напрягала все силы в борьбе с Турецкой империей. \"Польща занепала\". Не сама она \"занепала\". Для этого в течение ста лет Российская империя (в том числе и украинцы) напрягала все силы в борьбе с Речью Посполитой (а было время, когда поляки сидели в Кремле и граница Польши проходила около Можайска). Украина получила свои дивиденды (со времен Богдана ее территория увеличилась в шесть раз). И теперь уже можно \"недолюблювати старої Московщини\" (а почему только \"старої\"?) и плевать на нее. Остается риторический вопрос: за сколько столетий Украина добилась бы того же без \"Московщини\"? Чтобы не испытывать моральных неудобств, украинец обычно выдвигает встречный вопрос: а для кого воевала Российская империя? А это вопрос уже не риторический, поэтому на него может ответить каждый. Во-первых, это делалось для тех, кто поселился на отвоеванных землях и чьи потомки живут здесь до сих пор. Во-вторых, — для всей остальной Украины, которая регулярно подвергалась набегам с юга и стабильно поставляла ясыр в виде Роксолан, Богуславок и прочего живого товара на все невольничьи рынки исламского мира. В-третьих, — для нужд всей страны, которая в дикой степи построила города, порты, верфи, флот, заводы, фабрики и т. д., и т. п.

Драй-Хмара пытается объяснить позицию Украинки влиянием Костомарова: \"Таке ставлення до Московщини у Лесі Українки легко могло виникнути під впливом Костомарова\" (там же). Однако это не соответствует действительности. В этом каждый легко сможет убедиться, когда ниже будут представлены подлинные выводы знаменитого историка.

\"Який же висновок можна зробити на підставі сказаного вище? Яке політичне обличчя показала Леся Українка в \"Боярині\"? \"Франко й Леся Українка, — пише В. Коряк, — закінчили той процес створення суцільної національної свідомості, що розпочався за доби промислового капіталізму\". Говорячи словами В. Коряка, можна сказати, що в поемі своїй Леся Українка виявила світогляд \"суцільної національної свідомості\". Герої \"Боярині\" не є історичні особи: з добою Руїни вони зв’язані постільки, поскільки сама поема зв’язана з нею. Зовсім легко їх можна було б узяти з тієї доби й перенести до будь-якої іншої, хоч би й до нашої. Коли так, то чи не можна вбачати в Оксані й Степанові репрезентантів сучасного життя? Інакше кажучи, чи не перенесла Леся Українка ідеї та настрої, що живили її та її покоління, на постаті минулого України? Ми стоїмо перед питанням, як дешифрувати драматичну поему Лесі Українки, коли дивитися на неї, як на твір алегоричний, що таїть у собі приховані риси сучасного життя. В особі Степана можна вбачати того українського інтелігента кінця XIX та початку XX віку, що, втративши почуття національного й одірвавшись од маси, од народу, сам ішов у чуже оточення й переймав чужу культуру, зрікшись своєї рідної. В особі Оксани можна вбачати іншого типу інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині\" (цит. по: 17, 14). Оксана не могла вернуться на Украину без мужа, но другие очень даже могли. Только не всегда торопились. И сегодня тоже не все шибко стремятся на родину предков (например, заморская диаспора: горячо сопереживает и дает ценные указания, но только дистанционно).

\"Леся Українка була як найщільніше зв’язана з українським національним рухом. Він був для неї потрібний, як свіже повітря для її хворих легенів. Цей рух мав на меті створити окрему національну державність. Але під тиском російського капіталізму й русифікаторської політики царату, в умовах страшного економічного визиску й політично-соціального гніту, цей український національний рух зазнав великої скрути. Через це саме хисткі елементи української дрібнобуржуазної інтелігенції перебігали до російського табору й асимілювалися там, втрачаючи національні прикмети. Частина інтелігенції хиталася межи тими, що залишалися твердо стояти на українських позиціях, і тими, що влилися в \"общерусское\" річище. Вона слов’янофільствувала та народничала з \"руськими братами\" до якогось часу. Але коли російський капітал поглибив колонізацію й зміцнив русифікацію, то спроби \"братської\" угоди й лояльності втратили всякий сенс: захиталися самі основи українського національного життя. Треба було шукати виходу з цього становища. І от вихід знайшли. В чому ж? У вірі в революцію, в ту соціальну катастрофу, яка розтрощить \"тюрму народів\", російську імперію, й визволить усі уярмлені нації, в тому числі й українську. Леся Українка так само, як і інші її сучасники, орієнтувалася на прийдешню революцію та соціальну катастрофу\" (цит. по: 17, 15). Но у любой социальной катастрофы и последствия катастрофические. В том числе и для своего народа. Сейчас идут лихорадочные поиски: на кого бы переложить ответственность за поистине катастрофические последствия той \"социальной катастрофы\", которую принесла \"прийдешня революція\".

\"Звичайно, ні вона, ні її сучасники не вірили в те, що ця катастрофа змінить у корені й соціальний лад\" (там же). Кто не верил, а кто и верил. \"Їм хотілося боротьби, але не в середині України, а поза межами її, такої, яка знищила б російську імперіалістичну буржуазію, але не зачепила б своєї\" (там же). Хотелось — как лучше (социальной катастрофы у соседа), а вышло — как всегда (собственный народ кровью захлебнулся). Поджечь дом соседа — и чтобы искры не залетели на свою хату. Вот идеал. Но такая задача требовала филигранного мастерства.

\"Правда, були й такі дрібнобуржуазні елементи серед українців, які нездатні були пірвати з старими традиціями\" (там же). Эти ретрограды не желали социальной катастрофы ни у себя, ни у других. \"Проти них Леся Українка дуже часто скеровувала свій революційний гнів. Відціля її конфлікт з оточенням. Цей гнів бринить і в \"Боярині\", де вона відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради \"панства великого, лакомства нещасного\" зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо\" (цит. по: 17, 16).

Итак, на Украину из Москвы приезжает \"Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя йому видко одразу, що він не москаль\". Для хорошего физиогномиста (тем более — физиогномистки) отличить москаля от украинца — пара пустяков.

Но приезжий — коллаборационист уже во втором поколении:



На раді Переяславській мій батько,
Подавши слово за Москву, додержав
Те слово вірне.



Настоящий украинский патриот Иван (брат Оксаны) ему — про вооруженную борьбу, а тот напоминает библейское повествование про Каина и Авеля. Отец Оксаны очень удивился (как будто впервые такое слышит):



Не звикли якось ми такого чути…
проте… було б на світі, може, менше
гріха і лиха, як би всі гадали
по-твоєму…



Брата Ивана тоже, судя по всему, Библии не учили. Для него она существует только для того, чтобы замыливать глаза:



Іван (згірдно)
Се в Києві ченці
навчають отакого!
…Бурсак та щоб не вмів замилить очі!



У Ивана руки чешутся, но Оксана крови видеть не может:



Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а мені здається,
що та рука червона вся від крови,
від крови братньої… Такі забави
не веселять мене… Либонь, ніколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря…



Те еще рыцари… И вот Оксана выходит замуж за Степана и собирается в Москву:



Тим паче що з тобою. Але й так,
Хіба ж то вже така чужа країна?
Та ж віра там однакова, і мову
Я наче трохи тямлю, як говорять.



Однако в Москве творится тако-о-е… Такое, что свекровь инструктирует бедную девушку: \"Адже ми тута зайди, — з вовками жий, по-вовчи й вий…\" Во-первых, одеваются по-своему. Во-вторых, коверкают чистые украинские имена: Івась, оказывается, у них будет \"Ванька\"note 9, Ганнуся — \"Аннушка\", а Оксана — \"Аксинья чи Аксюша\". А это как-то не благозвучно: \"Щось негарно. Оксана мов би краще. Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови\". В-третьих, если верить безбожному автору, служба в церкви идет не на церковно-славянском (как на Украине), а на каком-то неведомом науке языке. Поэтому бедная девушка ничего не может разобрать:



Степан
Тут віра християнська.
Оксана
Тілько ж віра!
Та й то… прийду до церкви — прости боже! —
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хто знай по-якому…



Для верующего христианина вера — это все. Для атеиста же — ничто. Украинка была атеисткой, поэтому и для ее героини вера — звук пустой. Поэтому и обычаи в православной Москве ХVІІ века для нее — чисто бусурманские:



Оксана (з жахом)
Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська?



Чем-то даже напоминают обычаи галичан конца XIX — начала XX века. Вспоминается ее переписка: \"Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння \"жіночому питанню\" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить \"гординя\" українки\". Гордыня Украинки проявляется, когда автор превозносит свободу женщины на Украине по сравнению с \"деспотической\" Москвой. Однако по этому вопросу существовали и другие мнения. Вот как Гоголь описывал жену Тараса Бульбы: \"Бледная, худощавая старуха мать… Она была жалка, как всякая женщина того удалого века… Она видела мужа в год два-три дня, и потом несколько лет о нем не бывало слуху. Да и когда виделась с ним, когда они жили вместе, что за жизнь ее была? Она терпела оскорбления, даже побои; она видела из милости только оказываемые ласки, она была какое-то странное существо в этом сборище безженных рыцарей, на которых разгульное Запорожье набрасывало суровый колорит свой\".

А на Украине тем временем происходит следующее: \"В поемі згадується, що лівобережні накладали з Дорошенком. У Костомарова читаємо, що лівобережні полковники \"послали тайно к Дорошенку, просили его прибыть на левую сторону Днепра и принять гетманскую власть вместо Бруховецкого\". Дорошенко справді згодом прибув на лівий берег і зкинув з гетьманства Бруховецького. Характеризуючи братовбійну війну на Україні, Степан так каже про Дорошенка:



ся війна найпаче братовбійна,
що Дорошенко зняв на Україні, —
тож він татар напоміч приєднав
і платить їм ясирем християнським.



Слова ці відповідають історичним фактам, про які читаємо у Костомарова: \"Дорошенко тогда же присягнул перед всеми, что будет добывать левобережную Украину, хотя бы пришлось всех тамошних козаков татарам отдать\" (цит. по: 17, 22).

Видим, что для Дорошенка: есть козаки — есть проблемы, нет козаков — нет проблем. Вот этому \"добытчику левобережной Украины\" и работорговцу христианскими душами вышили хоругвь подруги Оксаны из \"церковного братства\" (интересно, какому богу они там молились?), а ее патриотический брат отвез подарок:



Дівчата наші, — декотрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві, —
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин… звичайне, крадькома…
Іван, твій шурин, сам її одвозив…



Однако \"Степан же й на царські бесіди ходить, і в думу, і в приказ\". Поэтому украинская патриотка подбивает мужа бежать в Польшу, поскольку \"там вільніше\":



Степан
…Треба заслужити
Чимсь ту сусідську ласку. Чим же більше,
Коли не зрадою проти Москви?
Оксана
Так їй і треба!



Но не судьба. Дорошенко капитулировал и присягнул России. Оксана же от расстройства тяжело заболела. Муж предлагает ей поездку на Украину:



Степан:
…Вже ж тепера на Вкраїні
Утихомирилося.
Оксана (гостро):
Як ти кажеш?
Утихомирилося? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
Се мир по-твоєму — ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні…
Оксана (понуро, уперто):
…Годі. Не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.
Степан:
Чому ж?
Оксана:
Не хочу.
Степан:
Що се ти, Оксано?
Мені аж дивно! Що се ти говориш?
(розпалившись, підводиться)
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з’явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім.
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні, —
тепер, як \"втихомирилось\", ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожари ніхочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крови?..



Кровь и слезы, пролитые в союзе с Турцией или Польшей еще можно терпеть, но союз с православной Москвой — это уже слишком. Жизнь утрачивает всякий смысл. От огорчения Оксана умирает, оставляя мужу (и не только ему) свой \"заповіт\":



Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —
до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився.
…На бойовиську
не всі ж померли, ранених багато…
поможеш їм одужати, то, може,
колись там… знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом…



Существует единственный \"Заповіт\", который заучивает наизусть каждый, кто учится в украинской школе. Поэтому читатель Украинки автоматически вспоминает заученные призывы: \"вражою злою кров’ю волю окропіте\".

Враг для обоих — один и тот же, неизменный и непреходящий. И Драй-Хмара сказал об этом очень четко. \"Не забула сказати Леся Українка в \"Боярині\" й за найбільше соціальне зло стародавньої Московщини — рабство. Оксану, що приїхала з України на Московщину, найбільше це вразило: \"Скрізь палі, канчуки, холопів продають!\" У Костомарова читаємо, що в XVII віці на Московщині \"служилые люди\" торгували в найганебніший спосіб людьми\" (цит. по: 17, 23). С Оксаны какой спрос? Это существо зомбированное: что автор захочет, то она и озвучит. Но Украинка прекрасно знала то, о чем сама писала в другом месте: \"Польське право (після Люблінської унії) волю скасувало, в Польщі вже було на той час кріпацтво; \"земляне\" отримали право на особу селян\". Так что Россия не очень сильно отличалась от прочих \"европейцев\" того времени. И ложь автора была вполне сознательной.

Драй-Хмара пытался приравнять идеологию Украинки к идеологии Костомарова: \"…З історичних джерел Леся Українка використала в першу чергу Костомарова, якого вона читала ще замолоду… Від Костомарова Леся Українка перейняла його ідеологію, отой войовничий націоналізм, що характеризує майже всі твори українських письменників, що писали про добу Руїни\" (цит. по: 17, 26). Однако, на самом деле, взгляды этих людей были диаметрально противоположны (об этом см. ниже в разделе 4.2.).

* * *

Ссылаясь на западные источники, историк-политолог Кармазина пишет: \"Європа вже століття-півтора переживала… \"сильне чуття\" національної ідентичності й не менш \"завзятий націоналізм\". Вона була до краю наповнена різноголосними \"ідеями patria\". Час від часу в ній той чи інший народ повідомляв саме про свою \"богообраність\", підносив \"свій\" національний геній чи обмірковував особливості свого національного \"духу\", впорядковував свою \"Калевалу\" чи свій Стоунхендж і пристосовував історію до нагальних потреб сьогодення\" (7, 219). Вот и Украинка занималась тем же: \"пристосовувала історію до нагальних потреб сьогодення\".

Большой ученый Агафангел Крымский писал Украинке об отсутствии в \"Боярыне\" объективности. А она и не отрицала своей принципиальной субъективности: \"Щодо Оксани, то життя давало більше натяків на її драму, але ж тільки натяків, і тут більш, ніж де, приходяться слова Сент Бева: \"Драма — це доречне перебільшення\". Суб’єктивне в ній є, але остатні роки тут маловинні (хіба тим, що не змінили нічого в сьому напрямі), і 10, і 15, і 20 літ тому вона могла б з’явитися на світ, хіба тільки трохи в іншій одежі (єсть навіть один подібний невикінчений план, що належить, здається до 1895 р.). Бачите, яка та химерна штука тая суб’єктивність? Ключ до неї ось який: я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди)… Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі \"трагічний світогляд\", а він такий добрий для гарту… Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю \"незламність\", що тепер Вас так захоплює\". Так Украинка охарактеризовала главную особенность своего творчества: \"коли бачить перед очима маленьку хмарку, то їй здається, що сонце погасло\". По другому это называется: делать из мухи слона.

И еще одну черту своей \"музы\" она отметила в письме тому же адресату: \"От моя \"Бояриня\" тепер уже мені здається якоюсь елементарною, schwarz und weiss, а, певне, вона була б інакша, як би я була більше \"образована\". С этим не поспоришь: naturlich.

Выдающийся ученый Кармазина — в восторге от националистического мифотворчества: \"У поетичній формі Леся торкнулася проблеми золотої доби… І тим самим засвідчила, що йде на кілька кроків уперед від українських інтелектуалів-міфотворців, які ще тільки (після доби Шевченка) бралися за активне творення та розвиток національних міфів… Зазначимо, що на початку XX ст. інтелектуальні провідники нації взялися за творення міфів на всіх рівнях… Українці активно взялися за обгрунтування міфу про \"спільних предків\", про спільну культуру, віру, релігію всієї української етнічної спільноти. Цілий шерег інтелектуалів — від Драгоманова… на зламі віку доклали зусиль до \"демаркації\" кордонів України… Мотиви національного міфу були присутні у творчості й Лесі Українки. Закріплення \"собою\" — своїм псевдонімом — власної назви етносу й назви землі, заселеної ним, наголошення своєї ідентичності, своєї \"вдачі\" як української, поетичні рефлексії про \"рідну хату\", \"рідну країну\", \"рідні перелоги\", \"рідний куточок\", \"єдиний\" і \"коханий\" рідний край, про нашу давнину, що \"кров’ю обкипіла\", творення міфу про братів-нащадків Прометея (\"Брати мої, нащадки Прометея!\") й, з рештою, міфологізація самої особи поетеси як дочки Прометея — яскраве й безсумнівне підтвердження того\" (7, 245). А если у какого-нибудь украинца (или украинки) другая \"вдача\" и он не собирается ее менять? А если кто-то из украинцев не считает себя \"нащадком Прометея\" и не считает язычество \"релігією всієї української етнічної спільноти\"? Таких много. Но приговор окончательный: \"Леся — це душа України. За нею — ми, українці…\" (7, 403). И обжалованию не подлежит. Кто против — враг народа.

* * *

Зеров противопоставлял ее творчество подходам предшественников: \"Невільничі пісні\" (1895–1896) — перший цикл \"громадської лірики\" Лесі Українки… В \"Невільничих піснях\" Лесі панують цілком одмінні, протилежні настрої. Замість сльозливого — твердий і мужній тон: \"Що сльози там, де навіть крові мало\"; замість нарікань на долю — піднесення особистої ініціативи, індивідуальної волі… Замість розпливання в жалощах та скаргах — проповідь діла, вчинків:



\"Слова, слова, слова!\" — на них мій гість мовляє:
\"Я — ангел помсти, вчинків, а не слів!\"



Замість \"каритативного жалю\" (вираз Донцова) до всіх принижених і зневажених — проповідь \"любові-ненависті\", сподівання \"страшних ночей\" і \"огню\"…І навіть коли приходить \"хвилина розпачу\", то й вона приводить з собою величні образи, куті слова, протуберанці яскравого поетичного темпераменту:



О, горе нам усім! Хай гине честь, сумління, —
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене камінння
Покриє нас і наші імена!



Цей розрив межи Лесею Українкою і мотивами давнішої громадської лірики становить певну паралель до зірвання ідейного зв’язку межи Драгомановим і старою громадою. До суперечки двох поколінь, молодшого, що вступало на \"шлях громадської практики\", і старшого, що воліло зоставатися в учених кабінетах. Леся, як і Драгоманов, як і все покоління її однолітків, виходить з гострої оцінки своєї доби, як доби громадського лихоліття, громадської депресії… Образ \"кінцевої боротьби\" весь час стоїть перед очима поетки. Нащадки Прометея колись повстануть проти усіх земних богів, проти соціальної й національної неправди і переможуть:



…Гей, царю тьми!
\"Хай буде тьма!\" — сказав ти, — сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай: \"Хай буде смерть!\"



Другими словами: это есть наш последний и решительный бой… Эсхатология — под стать библейской. Вообще, безбожники обожают использовать библейские мотивы для облагораживания своих душетленных идей. Вот и Украинка туда же:



І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя!



И до сих пор борется. А противник у нее — как языческие Египет и Вавилон, вместе взятые:



Але тепер? Як маємо шукати
Свому народу землю? Хто розбив нам
Скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
Що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавилон?





4. УКРАИНКА ПРОТИВ УКРАИНСКОЙ КУЛЬТУРЫ



Украинка любила Украину. По-своему. Поэтому все, кто любил Украину \"другим фасоном\", — вызывали у нее неприязнь или просто ненависть. Кто против революции, да еще и за Бога — тот враг, \"темна сила\". Будь он хоть дважды украинец. А таких врагов в украинской культуре и литературе набралось немало.

В своей книге об Украинке Забужко исследовала украинскую \"національну\" или \"колоніальну чуттєвість\": \"невідволодними константами цієї чуттєвості є страх, образа, гнів, незахищеність, приниженість, заздрість, — словом, усі ті почуття, які вкупі й творять так звану колоніальну агресивність, — у цьому для суспільної думки початку XXI століття також немає чогось особливо нового, і в Україні цей психологічний комплекс уже й був заявлений як предмет самостійного системного дослідження — у 1999 р., Соломією Павличко: вона виявила його в зоні найвищої \"національної чутливости\" — в художній літературі, і її останнім проектом якраз і було дослідження місця й ролі насильства в українському літературному дискурсі. Нагла смерть дослідниці не дала цьому задуму здійснитися, але це, розуміється, не привід недобачати закладеного в ньому евристичного потенціалу\" (10, 39). Потенциал действительно был немалый. По-научному весь этот заряд озлобления и злопамятности называется Ressentiment. С. Павлычко писала: \"Українська література XIX–XX століть часто представляється як романтична і сентиментальна. Тим часом вона була літературою помсти. Саме в цьому впродовж століть полягав її політичний пафос\" (10, 39). А если у кого-то из писателей не было \"помсти\", а также \"страху, образи, гніву, незахищеності, приниженості, заздрості, — словом, усіх тих почуттів, які вкупі й творять так звану колоніальну агресивність\", то это уже как бы не настоящие украинские писатели: Котляревский и Квитка-Основьяненко, Гребинка и Максимович, Костомаров и Кулиш, Гоголь и многие-многие другие. Украинские писатели — это Украинка и ей подобные. Но тоже далеко не все.



4.1. Т. Шевченко



Он, конечно, ни в коем случае не против революции, но идеалы были еще те. Например, в 1847 г. Шевченко пишет обращение \"Полякам\":



Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вільними ляхами…



Итак, до унии украинцы благоденствовали в составе Речи Посполитой. Жить было весело, жить было хорошо. Однако Украинка не даст соврать никому, будь ты хоть трижды кобзарь: \"Польське право (після Люблінської унії) волю скасувало, в Польщі вже було на той час кріпацтво; \"земляне\" отримали право на особу селян\".

\"Земляне\" — это владельцы земли, якобы ненавистные кобзарю паны и арендаторы. Примечание разъясняет: \"Люблінська унія — об’єднання у 1569 р. Литовського великого князівства з Польським Королівством у федеративну державу — Річ Посполіту. За цією унією українські землі перейшли під владу Польщі, що призвело до посилення соціального і національного гноблення і викликало загострення визвольного руху українського народу\".

Украинка хорошо объясняет, кому именно из миллионов украинцев \"весело жилось\" в Польше: \"По польському праву служилих селян не було і козаків хотіли повернути в стан наємного чужого війська та ограничити реєстром. Їм шла плата, але абияк. Їх мало бути 6000 з \"старшим\" (козаки звали його гетьманом). Ніколи організація козача не була виразно затверджена сеймом, і були вічні сперечки між козаками і польським урядом\". Шесть тысяч казаков во главе с гетманом \"братались з вільними ляхами\", остальные миллионы украинцев были крепостными холопами. А в остальном, прекрасная маркиза (в смысле: Тарас Григорьевич), все хорошо, все хорошо…

До объединения с Польшей в Литве казакам жилось так: \"Про козаків маємо певні звістки тільки з XVI в. В князівстві Литовському всі землі були власністю державною і ділились на служби (по 200 десятин), їх роздавали, а за те ленник(привілейованик) мав постачати одного чоловіка на службу до війська, хто його не справляв — \"службу\" тратив… В XVI в. через татарські напади \"служби\" на півдні України розбирались неохоче, їх тоді уряд став роздавати громадам з тим же обов’язком: постачати одного вояка, а громаді давалась автономія адміністративна. Се, певне, початок козацтва. XVI в. спогадуються козацькі походи на татар і один бунт селянський (з ватажком козаком) проти подільської шляхти за землю. XVI в. козаків вже багато. Староста черкаський і канівський Шашкевич просив у великого князя литовського осібної організації для козаків, але не дано\". Никакой политической свободы не существовало. Экономически жилось полегче, чем под поляками: \"В Литві селян-кріпаків не було, \"холопи\", здається, були бранці. Дев’ять десятих селян були зовсім вільні особисто і юридично, переважно безземельні орендарі, часом оренда була спадкова, тоді за неї платилась дань (часом натурою) або відбувалась військова служба\".

Затем пришли поляки и украинский крестьянин стал холопом. Разумеется, кроме реестрового казачества (6000), которое верой и правдой служило панской Польше. О близости к польской шляхте и тосковал Шевченко (как типичное \"варшавське сміття\"). Так Украинка помогла вывести кобзаря на чистую воду. Хорошим подспорьем для нее были труды дяди, который в работе \"Шевченко, українофіли і соціалізм\" писал: \"Найліпшою йому здавалась старовина ХVІ ст., до Брестської унії й незгоди між козаками й Польщею через ксьондзів і магнатів. Тодішня Україна, з якої, як ми знаємо, турки та татари зробили було поле для виводу невільників і галерників, здавалась Шевченкові веселими селами, в яких весело жилось. Мало того, навіть часи, коли постригавсь у монахи козак Палій, тобто ХVІІІ ст., привиджувались Шевченкові часами, коли панувала \"братерська наша воля, без холопа й без пана\". Козацькі ради, на яких вибирались гетьмани, самі ті гетьмани знов почали малюватись Шевченком такими, якими вони ніколи не були: з братерською згодою, з патріотизмом (напр., обрання Наливайка в Чигирині, кінець Дорошенка…). Ми тепер знаємо, що Наливайко був більше розбійник, ніж патріот, що той \"атаман случайно сложившейся толпы\", як каже про Наливайка д. Костомаров, не був навіть ні козаком, ні гетьманом і що вже через те одне ніколи й не було такої ради в Чигирині, яку списав Шевченко слідом за \"Историею русов\", а ще гірше, знаємо, що Наливайко прохав у короля козацьких прав для своєї валки, а \"свавольним хлопам\" радив різати носи й уха, що Дорошенко \"торгував українськими головами\" не згірше московських воєвод і нарешті згодивсь узяти воєводство в Московщині й що запорожці звали \"преславного Дорошенка\" \"юдиним товаришем\"; Шевченкові все це не було звісно. Носячи в думці своїй вигадані образи козаччини, Шевченко то знову кохав надію, що таки вона колись вернеться, то казав, що ні, — не вернеться, то знов впиравсь, що \"таки буде сподіватись, виглядати\".

Вообще, из работы Драгоманова Украинка (и украинцы) узнают о кобзаре много интересного. В частности, историк дважды сравнивает его и Достоевского. \"Ми беремо в Шевченка його \"ненависть до москалів, нелюбов до поляків\" як факт природний… Живучи серед москалів-солдатиків, таких же мужиків, таких же невільників, як і сам, Шевченко не дав нам ні одної картинки доброго серця цього \"москаля\", які ми бачимо в інших висланих, наприклад у Достоєвського…\" Трудно не согласиться и с такой мыслью: \"Звичайно говорять про тяжку кару, на яку осуджено було Шевченка; згадують, між іншим, як про найтяжче про те, що йому заборонено було писати й малювати. Тільки ж нам здається, що силу кари тієї, на яку осудило Шевченка начальство, дуже збільшують… Згадаймо долю соціаліста Петрашевського, який і вмер у Сибіру, або й не самого першого між петрашевцями д. Достоєвського, який був гірше покараний, ніж сам Шевченко, бо був 9 років у каторжній роботі\". И опять возникло имя Достоевского. Это не просто случайность. Если революционеры знали великого писателя, то и он прекрасно знал революционеров (в молодости сам был таким), изучая их типологию всю свою сознательную жизнь. В финале данной работы будут представлены материалы для проекта \"Украинские герои Достоевского\".

Первым из украинских революционеров можно рассматривать Шевченко. Для объективности портрета украинца № 1 полезно взглянуть на него с точки зрения украинца № 2. А таковым, по мнению современного исследователя, был именно дядя Украинки: \"Чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці XIX століття — Михайло Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і пря-мувань, широкого діапазону практичної дії\" (10). Особенная ценность драгомановской точки зрения на Шевченко заключается в том, что это было мнение не какого-нибудь украинофоба, а самого натурального украинофила, причем одного из лидеров. Украинка была под его влиянием, знала его оценки и никогда их не оспаривала. Потому каждому украинцу будет полезно их узнать.



* * *

Историк подошел к делу основательно. Сначала он признал, что до него подход к Шевченко был неосновательным: \"Так завше й буває з \"пророками\", на яких їх обожателі не дивляться об’єктивно й історично, а тільки абсолютно … Кожного чоловіка, кожного писателя тоді тільки можна оцінити як слід, коли роздивимось на нього власне історичним, об’єктивним поглядом, та ще й на грунті тієї громади, в якій він виріс і працював. Таке дослідження \"пророків\" показує, що дійсно пророків, \"всецелых выразителей народа\" і навіть для одного \"часу\" ніколи й не було. Таке досліджування розбиває ідоли, святі мощі, та зате дає тільки правдивий погляд на померших пророків…\"

Далее цитируются некоторые публикации XIX века, которые давно стали библиографической редкостью: \"Більш усього про життя Шевченка в Чернігівщині й Полтавщині в 1843-46 рр. розказує лубенець А. Чужбинський-Афанасьєв (\"Воспоминания о Т. Гр. Шевченке\", СПб., 1861). Там знаходимо таку картину… Дякуючи кріпацтву, яке псувало панські натури лінню, та державним порядкам, які не давали путньому чоловікові робити що-небудь для громади, дуже калічились і ті люди, що вже набрались із Франції не самих мод і танців, а й вільних, чоловічих думок. Ось як малює тих людей Чужбинський: \"Здесь надо сказать несколько слов о небольшом кружке, который овладел Шевченком. Тесный кружок умных и благородных людей, преимущественно гуманных и пользовавшихся всеобщим расположением, принадлежал к числу тех собутыльников, которые, не находя ли деятельности в тогдашней среде, не успев ли отрешиться от юной разгульной жизни, единственным наслаждением находили удовольствие похмелья и девизом своим избрали известную латинскую пословицу \"in vino veritas\". Слабость эта, извиняемая в дворянском быту, а в то время заслужившая даже особенную похвалу, не вредившая никому, не мешала однако же членам упомянутого кружка быть приятными собеседниками почти весь день, потому что они могли выпивать очень много и только уже вечером нализывались до того состояния, когда язык прилипает к гортани и в глазах двоятся предметы. Кружок этот носил название \"общество мочемордия\" вследствие того, что на языке его не существовал глагол пьянствовать, а заменялся фразой \"мочить морду\", и каждый удалый питух назывался \"мочемордой\" или, по крайней мере, имел право на это название. В противоположность — неупотребление спиртных напитков называлось \"сухомордие или сухорылие\". Члены, смотря по заслугам, носили титулы мочемордия, высокомочемордия, пьянейшества и высокопьянейшества. В награду усердия у них существовали отличия: сивалдай в петлицу, бокал на шею и большой штоф через плечо. В известные дни или просто при съездах они совершали празднества в честь Бахуса, и вот как сзывались мочеморды на эти празднества, бас гудел: \"Ром! пунш! ром! пунш!\", тенора подхватывали: \"Полпиво! полпиво!! глинтвейн!\", а дисканты выкрикивали: \"Бела, красна, сладка водка!\" Великий магистр произносил приличную речь, и мочеморды предавались своим возлияниям. Все горячие напитки считались достойными, но существовало одно условие, вследствие которого истый мочеморда для поддержания чести общества не должен был употреблять простой водки, а непременно настойку, если не действительную, то хоть прикрытую этим названием. Так, например, в случае сильного недостатка мочеморда пил гривенниковку, т. е. простую водку, в которую, за неимением под рукой никакой специи, вбрасывался гривенник. Старейшиной тогда был В. А. Закревский, носивший титул высокопьянейшества и получивший большой штоф через плечо. Умный и благородный человек, гусар в отставке Закревский целый день бывал душою общества, и все, кто слушал его рассказы о похождениях мочеморд в обоих полушариях, хватались за бока от смеха, и в те минуты от него нельзя было оторваться. С крестьянами он обходился необыкновенно кротко и иначе не отзывался к ним, как с какою-нибудь шуткой\". Тепер, читаючи такі оповідання, всякий здвигне плечима, коли ще не гірше. І справді, компанія для українського кобзаря неабияка! Тільки все-таки ми думаємо, що він дещо виніс із цієї компанії, окрім \"мочемордія\", яке, одначе, стало заїдати поета вже після пробування за Каспієм\".

\"Життя Шевченка на Україні, яке малює нам Чужбинський у 1843-47 рр., виглядає доволі безцільним полупанським байдикуванням серед сільського панства за рюмкою з чоловіками, в танцях і коло музики з дамами, на балах у губернатора в Чернігові, з писанням карикатур на провінціальних баришень у клубах, із студентами в Ніжині і т. д., а часами то, по слову самого Шевченка, \"кабануванням\" цілий день на постелі. На цьому грунті піднімається тільки читання лежачи книг, більш які попадуться під руку, та мрії й думки про те, щоб \"поехать по Днепру на дубе на Запорожье, потом до Лимана, поискать остатков старины\", змалювать яку-небудь церкву і т. д. Звісно, як набіжить муза…\" И далее в таком же духе Драгоманов наговорил против Шевченко столько, что другой на его месте давно прослыл бы \"україноненависником та україножером\". Но Драгоманову можно. Однако это — материал для отдельного исследования на тему \"Драгоманов против Шевченко\".

Украинка прекрасно знала все труды любимого дяди. И вовсе не торопилась их опровергать. Ситуация для нее была непростой. Легко было Полиграфу Полиграфовичу отвергать сразу двух корифеев. Но соглашаться сразу с обоими было бы уже затруднительно. Так и здесь: соглашаясь с дядей, она давала материал для размышлений на тему \"Украинка против Шевченко\"; не соглашаясь — для темы \"Украинка против Драгоманова\" (см. раздел 4. 12).

Главный же грех кобзаря против Украинки останется навсегда: в его словаре напрочь отсутствовали такие слова, как \"украинец\", \"украинцы\" или \"украинка\".



4.2. Н. Костомаров



Рассуждая о восстании поляков против России в 1863 г., Украинка писала о реакции украинцев на это событие: \"Певний процент бачив у польській революції, окрім безперечного геройства, ще й тенденцію відбудування історичної Польщі на кошт України, і були й такі українці, що не мішали до такого погляду ніякого раболіпія перед Москвою… певний процент потопав, правда, в раболіпії, не так-то й \"бездонному\", бо на дні його був звичайний мул схиблених інтересів національних, партійних, особистих і просто \"страха іудейська\". Безперечно раболіпіє батька Костомарова, власне, мало в собі таке дно, — се, звісно, совсім не виправдовує історика \"народоправств\" та кирило-мефодіївського братчика, але все ж пояснює його інакше незрозуміле поводіння\".

Итак, выдающийся историк, оказывается, не искал исторической правды, а \"потопав в раболіпії перед Москвою\". Но на этот счет есть и другие мнения. Каждый вечер на украинском радио звучит передача \"Мить історії\". Ее ведет историк Юрий Шаповал, который сотни раз повторял следующую мысль Костомарова: \"Правдива любов історика до своєї Вітчизни полягає в суворій повазі до правди\". Но Украинке костомаровская правда не нравилась. Да и Шаповалу тоже. Посвятив одну из своих передач Костомарову, он процитировал эти слова историка и тут же соврал. По словам Шаповала, \"Костомаров до конца жизни писал об украинской истории, хотя это многим и не нравилось\". Наивные радиослушатели могли подумать, что взгляды классика остались теми же, что и во времена \"Кирило-Мефодиевского братства\". Однако, как известно, они изменились диаметрально: он стал убежденным сторонником государственного единства украинцев, русских, белорусов и др. народов Российской империи. Чем и вызвал недовольство Украинки.

Она напоминала: \"Годилось би українському публіцистові мати ліпшу пам’ять про українських героїв польської революції, коли вже сами поляки так вдячно забули тих добровольців з братнього народу… Харківець Потебня віддав свою кров і молоде життя за польську справу, — се ж був перший убитий московською кулею серед повстанського війська… У польських істориків і публіцистів трудно знайти спогад про сього українця-полонофіла, але великорус Герцен вшанував його пам’ять щирим і гарячим словом в своїх звісних мемуарах \"Былое и думы\". Польського спогаду про Потебню я не знаю… У всякім разі, масі польської інтелігенції, не кажу вже про весь народ, сей українець-доброволець зовсім невідомий… Які були поминки Потебні? Хто знає? А варто б знати, яка честь нас чекає у братнього народу, коли хто з нас активно заявить свою симпатію не сльозами та бідканням тільки, а поміччю і саможертвою… Щось ми не чули, щоб який шановний варшав’як-\"ветеран\" пролив свою кров за український демос у Харківщині так, як харковець Потебня пролив свою за польську революційну шляхту у Варшаві, — довг крові лишився не заплачений… Коли вже ті герої, \"батьки\" польського демократизму націоналістичного, і з своїм демосом досі не дадуть собі ради, то де б вони ще українським собі голову клопотали\".

Наконец, она приходит к тому, что украинцам вовсе не стоило выступать на стороне поляков: \"Хто зна, чи багато число раболіпних українців 1863 р. переважало зграю тих панів-поляків, що поіменовані на пам’ятнику в Варшаві, поставленому від російського уряду своїм \"вірним слугам\" з найголосніших польських фамілій за те, що в 1863 р. вони станули на бік Росії і полягли під її прапором. А скільки ще було неоружних зрадників, що продавали Польщу в дипломатичних салонах? А скільки їх і потім лизало руки \"вішателів\" при кожній нагоді (маневри Олександра III на Волині, приїзд Миколи II до Варшави і т. д.)? Хто може ту статистику зібрати? Тільки дно того раболіпія добре видко, і тому я не назву його бездонним. Та як би там не було з статистикою зрадників і лизунів, але серед самих безперечних героїв і патріотів-повстанців справжніх (не псевдо) демократів було меншість… геройська революція боронила більше шляхетсько-олігархічні інтереси польських націоналів, ніж інтереси демосу, не то українського, але хоч би польського. Що ж було робити в ній нераболіпним українцям? Здається, триматись нейтралітету, та й годі\". Выходит, Костомаров был не совсем неправ? А Герцен — не совсем прав? И чего ради погиб \"нераболіпний українець\" Потебня? Последнему, впрочем, и без поляков не давал спокойно жить революционный зуд. В примечаниях читаем: \"Потебня Андрій Опанасович (1838–1863) — революціонер-демократ, офіцер, брат видатного вченого-мовознавця О. О. Потебні. З офіцерів і солдатів створив таємний комітет, який увійшов до товариства народників \"Земля і воля\". Брав участь у польському повстанні 1863 р.\".

В работе \"Две русские народности\" (1862) Костомаров говорил: \"Пока польское восстание не встревожило умов и сердец на Руси, идея двух русских народностей не представлялась в зловещем виде, и самое стремление к развитию малороссийского языка и литературы не только никого не пугало призраком разложения государства, но и самими великороссами принималось с братской любовью\". Из вышесказанного проясняется и происхождение Валуевского циркуляра 1863 года. Он появился только тогда, когда польская шляхта стала активно разыгрывать против России украинскую карту. И, к сожалению, легко находила для себя среди украинцев пушечное мясо.

* * *

Н. И. Костомаров родился в Воронежской губернии, был внебрачным сыном русского помещика и крепостной украинки. Отец отправил его во французский пансион в Москве. Затем он закончил Словесное отделение Харьковского университета. В 1846 году становится профессором истории Киевского университета, в этом же году организует Кирилло-Мефодиевское братство. Отбыв год в Петропавловской крепости, восемь лет прожил в ссылке в Саратове, где работал над своим \"Богданом Хмельницким\". После амнистии по поводу коронации Александра Второго едет за границу. По возвращении становится профессором истории Петербургского университета. Костомаров стал одним из основоположников русской исторической мысли. В конце жизни в статье \"Задачи украинофильства\" (1882) историк писал: \"Малорус верен своему царю, всей душой предан государству; его патриотическое чувство отзывчиво и радостью и скорбью к славе и потерям русской державы ни на волос не менее великоруса, но в своей домашней жизни, в своем селе или хуторе, он свято хранит заветы предковской жизни, все ее обычаи и приемы, и всякое посягательство на эту домашнюю святыню будет для него тяжелым незаслуженным оскорблением\".

Теперь политический национализм представляется ему делом антинародным, разрушающим и коверкающим духовный облик народа. Занятия историей произвели в воззрениях Костомарова переворот: ему открылись крепостнические устремления казацкой старшины и под конец жизни историка мы уже не слышим восторженных гимнов запорожскому лыцарству. Ясна ему стала и несправедливость нападок на Екатерину Вторую, как якобы главную виновницу закрепощения украинского крестьянства. И вообще, царь московский перестает быть \"идолом и мучителем\", как ему казалось в молодости. Зрелый ученый заявляет: \"Мы желаем идти с великорусским народом одною дорогою, как шли до сих пор, наши радости и горести пусть будут общие; взаимно будем идти к успехам внутренней жизни, взаимно охранять наше единство народное от внешних враждебных сил\".

Об отношении Костомарова к украинскому языку националистический \"Шлях перемоги\" (1.04.95 г.) писал: \"Ми часто ганимо драконівський Валуєвський циркуляр 1863 р., але, — як слушно зауважує Огієнко, — певною мірою до його появи спричинилися і такі діячі, як М. Костомаров, що вважав тоді українську мову придатною лишень до хатнього вжитку…\" Это, как всегда, полуправда (т. е. вранье). Послушаем лучше самого историка с его теорией \"общерусского языка\": \"Настоящее положение южнорусского наречия таково, что на нем следует творить, а не переводить, и вообще едва ли уместны переводы писателей, которых каждый интеллигентный малорусс прочтет на русском языке, который давно уже стал культурным языком всего южно-русского края; при том этот общерусский язык не чужой, не заимствованный язык, а выработанный усилиями всех русских, не только велико-россиян, но и малороссов\". Это справедливо и сегодня: на украинском языке лучше творить, чем пытаться переплюнуть русские переводы Гомера, Шекспира и Гете. Но прежде, чем творить, желательно для начала просто правду говорить.

Костомаров был убежден: \"Судьба связала малорусский народ с великорусским неразрывными узами. Между этими народами лежит кровная, глубокая неразрывная духовная связь, которая никогда не допустит их до нарушения политического и общественного единства\".

В конце жизни он издал \"Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей\". Здесь, к примеру, находим такое описание гетмана Мазепы (ныне украшает купюру в 10 гривен): Мазепа \"был человек чрезвычайно лживый\"; \"его религиозность носила на себе характер той же внутренней лжи, которая заметна во всех поступках Мазепы… Перед царем, выхваляя свою верность, он лгал на малороссийский народ и особенно чернил запорожцев, советовал искоренить и разорить дотла Запорожскую Сечь, а между тем перед малоруссами охал и жаловался на суровые московские порядки, двусмысленно пугал их опасением чего-то рокового, а запорожцам сообщал тайными путями, что государь их ненавидит и уже искоренил бы их, если бы гетман не стоял за них и не укрощал царского гнева\". О мазепинцах хорошо сказал еще Е. Гребинка: \"Заворушились запорожці, Загомоніли чорноморці, Гудуть станиці на Дону. В Очакові, землі турецькій, Зобралась, щось не по-братецьки. Песиголовців череда\". Лучше не скажешь.

Н. Костомаров: \"Малорусские политики, воспитанные в духе польской культуры, не могли пленить народ никакою идеею политической независимости, т. к. у народа составились свои собственные социальные идеалы, никак не вязавшиеся с тем, что могли дать народу люди с польскими понятиями… Государство, созданное ими под влиянием усвоенных ими понятий, было бы в сущности подобием польской Речи Посполитой… Они бы невольно создали из нее другую Польшу, а этого народ малорусский не хотел, хотя бы при какой угодно политической независимости\". Такими были выстраданные убеждения маститого историка, которые Украинка характеризовала просто: \"раболіпіє батька Костомарова\".

Поэтому никогда в \"независимой\" Украине не будет не только полного, но и просто приличного собрания сочинений создателя Кирилло-Мефодиевского братства.

* * *

Дядя Украинки вспоминал: \"Польський рух мав великий вплив на моє політичне виховання. Народжений на лівому березі Дніпра, я не мав наочного поняття про поляків і співчував їм як жертвам російського деспотизму, хоча все-таки як українець не цілком забув про те, як і Польща утискувала Україну… Приїхавши на правий берег Дніпра, до Києва, я побачив, що поляки тут — аристократія, а не народ, і був вражений тим, що навіть студенти-поляки б’ють своїх слуг і ходять до костелів, де старанно стоять на колінах (ми — студенти російські, чи \"православні\", всі були палкі демократи, а в релігії — атеїсти). Водночас мені впала в очі нетерпимість поляків до росіян і особливо малоросів, чи українців. Останні складали в Києві уже 1859 р. окремий національний гурток, хоча, власне, величезна більшість \"православних\" студентів Київського університету були українці… Оскільки російський уряд тоді не перешкоджав українським публікаціям і не перешкоджав спробам навчати по-українськи в школах і церквах, то особливої ворожнечі до російського уряду у тодішніх гуртках не було, і навіть гуртки ці були не такі радикальні у політичному відношенні, ніж \"російські\" гуртки без спеціального українського забарвлення. Інше було ставлення українців до Польщі. Польські претензії на володіння Правобережною Україною дуже обурювали українців, які після реакції готові були так само, як галицькі русини 1848 р., зійтись з царським урядом для боротьби з поляками. Сам українець родом, і бачачи в Києві багато з того, про що в основній Росії поняття не мали, я багато в чому поділяв прагнення й ідеї українських націоналістів, але у багато чому вони мені здавалися реакційними: я не міг поділяти зневагу їх до російської літератури, яку вважав розвиненішою від української і повнішою загальноєвропейських інтересів (я далеко більше знаходив виховного у політичному відношенні в \"Колоколе\" і \"Современнике\", ніж в \"Основі\")…\" На языке Украинки все сказанное очень похоже на \"раболіпіє дядька Драгоманова\".

Племянницу волновала судьба украинского офицера, погибшего за поляков. Но безразлична была судьба офицеров и солдат (в том числе и украинских), которых вырезали поляки. Военный министр Д. А. Милютин вспоминал: \"Войска, расквартированные по всему пространству Царства Польского мелкими частями, беззаботно покоились сном праведных, когда ровно в полночь с 10 на 11 января 1863 года колокольный звон во всех городках и селениях подал сигнал к нападению. Застигнутые врасплох солдаты и офицеры были умерщвляемы бесчеловечным образом\" (цит. по: 18, 63). Либеральный цензор Никитенко записал в своем дневнике, что наших солдат резали, как баранов (там же). Восстание было бы быстро усмирено, но поляки получали регулярную материальную и моральную помощь из-за границы. Западная Европа была всецело на стороне мятежников, и Российская империя столкнулась с угрозой новой европейской войны. Вероятность военного конфликта между Россией и коалицией Великобритании, Франции и Австрии была весьма велика. Опасность большой войны с коалицией европейских держав побуждала командование к сосредоточению имеющихся сил. И хотя в Царстве Польском дислоцировалась целая армия, русские войска не могли полностью контролировать обширную территорию. Малочисленные гарнизоны были выведены из некоторых населенных пунктов, а восставшие заняли их без боя, расценив это как свою явную победу.

Повстанцы жестоко расправлялись не только с теми, кто открыто поддерживал власть, но и с теми, кто хотел остаться в стороне и просто выжить. Фактически восставшие поляки впервые в истории Петербургского периода воплотили в жизнь лозунг \"Кто не с нами, тот против нас\". Они насильственно вовлекали в мятеж мирных обывателей, желавших остаться над схваткой. По мятежному краю рыскали шайки \"кинжальщиков\" или \"жандармов-вешателей\": \"Ксендзы приводили их к присяге, окропляли святой водой кинжалы и внушали, что убийство с патриотической целью не только не грешно перед Богом, но есть даже великая заслуга, святое дело. Войска наши, гоняясь за шайками, находили в лесах людей повешенных, замученных, изувеченных. Если несчастному удавалось скрыться от убийц, то он подвергал мучениям и смерти всю семью свою. Нередко находили повешенными на дереве мать с детьми. Были и такие изверги, которые систематически вешали или убивали в каждой деревне известное число крестьян без всякой личной вины, только для внушения страха остальным\" (там же). В XX веке таких называли карателями.

Хорошо осведомленный цензор Никитенко свидетельствовал: \"Поляки совершают неслыханные варварства над русскими пленными. На днях сюда привезли солдата, попавшего к ним в руки, а потом как-то спасшегося: у него отрезаны нос, уши, язык, губы. Что же это такое? Люди ли это? Но что говорить о людях? Какой зверь может сравниться с человеком в изобретении зла и мерзостей? Случаи, подобные тому, о котором я сейчас сказал, не один, не два, их сотни. С одних сдирали с живых кожу и выворачивали на груди, наподобие мундирных отворотов, других зарывали живых в землю и пр. Своих же тоже мучают и вешают, если не найдут в них готовности пристать к бунту. Всего лучше, что в Европе все эти ужасы приписывают русским, поляки же там называются героями, святыми и пр., и пр.\" (цит. по: 18, 64). А еще \"лучше\", что некоторые украинцы и украинки также желали знать \"вішателів\" исключительно русской национальности.

Между тем, только по официальным данным, повстанцы в течение года замучили или повесили 924 человека. Однако Милютин утверждал, что эти данные были не полны и значительно занижены. Восстание охватило Царство Польское, Литву, частично Белоруссию и Правобережную Украину. Оно продолжалось полтора года и было в основном подавлено к маю 1864-го, хотя отдельные группы повстанцев продолжали сражаться до начала следующего года. Активное вмешательство западных держав в \"польский вопрос\", их стремление навязать свою волю, угроза новой большой войны, к которой не успевшая перевооружить свою армию Россия не была готова, — все это не способствовало проявлениям гуманности. Однако император Александр II ни разу не позволил себе обвинить в неистовствах и зверствах мятежников все польское образованное общество. В его высказываниях не было даже малейшего намека на полонофобию. В императорской армии служили офицеры и генералы польского происхождения. Как только регулярная армия начала сражаться с повстанцами, всем им от лица государя был сделан официальный запрос: не желают ли они получить какое-либо другое назначение, чтобы не быть поставленным в необходимость идти в бой против своих земляков? Отказавшиеся воевать были переведены во внутренние губернии. Офицеры и генералы польского происхождения столкнулись с болезненной проблемой самоидентификации (там же). Некоторые украинцы тоже. И не только в XIX веке. Но если бы все выбрали путь офицера Потебни, то не видать бы им Западной Украины, как своих ушей. А также — Южной. И Восточной.



4.3. Ю. Федькович



Талантливый писатель, выходец из крестьянской среды, Юрий Федькович (1834–1888) широко использовал богатство украинского языка и фольклора, был подлинно народным певцом (\"буковинским соловьем\") карпатских верховинцев-гуцулов. Не было у него ни классовой ненависти, ни богоборчества. А была христианская вера. Не удивительно поэтому читать в статье \"Малорусские писатели на Буковине\", которую Украинка опубликовала в петербургском марксистском журнале \"Жизнь\" (1900): \"В изображении Федьковича, несмотря на печальные сюжеты, Буковина является всегда в несколько праздничном виде; его герои страдают больше от любви, чем от тяжелых экономических и общественных условий, а это едва ли так было в Буковине даже в более счастливые для буковинского крестьянства 60-е годы\". Марксисты-ленинцы обычно называли таких \"лакировщиками действительности\".

Писатель занимался явно не теми слоями общества: \"Федькович изображал зажиточное крестьянство, страдающее только от рекрутского набора да от случайных катастроф, не считая, конечно, общечеловеческих, всегда и всюду существующих страданий\".

Маловато будет. А где же беспощадная классовая эксплуатация?

Иногда писатель описывал именно тех, кого нужно. Но все равно делал это неправильно: \"Недостаток широты мысли и глубины понимания особенно сказывается в тех поэмах Федьковича, в которых затронуто интересное и сложное явление буковинской жизни начала XIX столетия, а именно разбойничество. \"Опришки\", как называет буковинский народ своих разбойников, напоминают украинских эпигонов гайдамаччины типа Кармелюка, который остался в памяти народной не как простой грабитель, а как противник экономического и социального неравенства. Федькович дает в своих поэмах только анекдоты в романтическом вкусе из жизни знаменитых опришков, но глубокие причины и внутренний смысл самого явления, видимо, были совершенно неясны для него\". Где уж ему. Во-первых, Маркса не читал. А во-вторых, был верующим христианином: \"Как в поэзии, так и в прозе широкие темы не давались Федьковичу: он не успел достаточно развиться для них. Для такого развития, которое равнялось бы его природному таланту, необходима была более культурная среда, которой не было тогда ни в Буковине, ни в Галиции, куда было переселился Федькович в 1872 году. Переселился он во Львов, чтобы работать при обществе \"Просвіта\" по изданию книг для народного чтения. Там он издал около пяти книг своего сочинения, проникнутых клерикально-буржуазным духом, который если и проявлялся иногда в его беллетристике, то в очень слабой степени\". (Кстати, об \"опришках\". Недавно на украинском радио филологи ломали голову по поводу этимологии слова \"опричник\". Много было сказано слов, в том числе и о сути этого \"ганебного явища російської історії\". Но о родстве этих двух слов так никто и не заикнулся. Ибо какие же \"ганебні явища\" могут быть в истории украинской?). Итак, христианин Федькович оказался во Львове. В итоге (с удовлетворением констатирует Украинка) ничего хорошего не получилось:

\"Львовская народническая интеллигенция, далеко не свободная от клерикально-бюрократических предрассудков, проникнутая филистерством, ничего не дала Федьковичу, а скорее даже имела дурное влияние на выработку его литературного вкуса. Сам Федькович писал, что он прожил во Львове \"14 черных месяцев, чтобы до крайности разочарованным возвратиться под свою родную кровлю\". Как писал Зеров, Федьковича \"дратує, що \"професори\" Огоновський та Ільницький, Патрицький та Вахнянин говорять з ним менторським тоном, критикують його писання, мову, відкидають його рукописи… Він може озватися отруєною фразою на зразок: \"Я не на то то пишу, щоб було що критикувати літературним монополістам\". А как бы он отнесся к монополисткам?

Творческие претензии Украинки к поэзии Федьковича можно сформулировать коротко — \"Шевченка начитался\": \"Влияние поэзии Шевченко на Федьковича было роковым: эта сильная поэзия слишком поразила еще не окрепшего буковинского поэта; чем более Федькович увлекался Шевченко, тем более терял свою оригинальность и, наконец, совершенно подчинился ему, а если порой освобождался, то только для подражаний галицким \"боянам\", что, конечно, было совсем не лучше. Сонеты Федьковича похожи на плохие подражания Мицкевичу, а в поэмах чувствуется влияние второстепенных немецких романистов. Что же касается сложных сюжетов и философских тем, то для них необходима была большая степень культурного развития, чем какою обладал Федькович, получивший в молодости незначительное образование…\"

Что же остается от выдающегося поэта? Немного: \"Поэтического таланта Федьковича хватало на воспроизведение непосредственных впечатлений жизни в безыскусственной форме; стиль народной песни лучше всего давался ему, но едва поэт переходил к отвлеченным темам или сложным сюжетам, пытался усвоить себе форму сонета и книжный стиль, как получались произведения безжизненные, мало чем лучше произведений… других галицких поэтов того времени, из которых ни один не возвышался над посредственностью\".

Как известно, первый враг марксиста — народник (все, кто изучал \"Историю КПСС\", помнит эпохальный труд Ленина \"Что такое \"друзья народа\" и как они воюют против социал-демократов\"): \"Федькович не чужд недостатков, свойственных вообще тогдашний народнической литературе: он часто впадает в сентиментальность и этнографичность; кроме того, на нем отразилось влияние европейского, особенно немецкого романтизма; пристрастие к декоративной стороне народной жизни, к исключительным сюжетам, к необыкновенным натурам мешало ему остановиться на глубоких, основных явлениях этой жизни\". В финале марксистка с высоты \"научного\" мировоззрения дает установку: \"Надо надеяться, что пример Федьковича не прошел даром для его продолжателей, что они не остановятся на полпути, подобно ему, а сумеют с образностью, колоритностью формы и с теплотой чувства соединить глубину и широту мысли, недостаток которых отозвался роковым образом на деятельности Федьковича\". Совсем плох был Юрий Федькович: ни тебе классовой ненависти, ни национальной, ни ненависти к Господу Богу. Скука смертная.

Но существовали и другие мнения. Зеров писал, что стихи и рассказы писателя \"здобули йому признання серед наддніпрянських і західно-українських літератів — \"буковинський соловій\" став звичайним його епітетом; раз у раз проводяться паралелі межи його \"великанським\" хистом і творчістю Шевченка… П. Куліш писав за кордон: \"Не навтішаємось тут речами вашого Федьковича. Пливе Дністер, тихий, як той руський нарід, широкий, як його думка, глибокий, як його рани… На палітрі в сього маляра свої — непозичені фарби. Буде у вас, буде красна література\"… Значення Федьковичевих повістей в українському письменстві зрозуміємо, коли знатимем, що його \"повістки\" були першим художнім відтворенням гуцульського життя. За ним пішли Кобилянська і Коцюбинський… Для Кобилянської Гуцульщина і гори цікаві не самі по собі, а як романтичне тло, як декорація глухої, понурої легенди…\". Но для Украинки, без сомнения, ближе была именно \"глуха, понура легенда\" ее любимицы. Она ведь характеризовала свою музу как трагическую, а себя как истеричку.

Заключительная цитата из статьи \"Малорусские писатели на Буковине\": \"Главный город австрийской провинции Буковина Черновцы интересен для малороссов в том отношении, что он является единственным значительным европейским городом, где малорусский язык принят повсюду, в домах и на улице, как разговорный язык\". Во Львове, например, разговорным языком был польский. До тех пор, пока Сталин не присоединил Западную Украину к остальной, согласно позорному пакту Молотова-Риббентропа. И насколько это справедливо?

Петербургский марксистский журнал \"Жизнь\" был органом \"легальных марксистов\". На страницах журнала неоднократно выступал Ленин. Горький объединил вокруг журнала группу \"прогрессивных\" писателей. Публиковали здесь и \"передовых\" украинцев. Поэтому Украинку встретили как родную: \"Редактор \"Жизни\" сам предложив мені писати до його журналу огляди української літератури (отож я й дала йому буковинців) і взагалі віднісся до мене дуже добре, запросив мене на вечірнє редакційне зібрання і взагалі трактував по-товариськи, як далеко не завжди трактують \"пришельців\". Рыбак рыбака видит издалека.

В других статьях для этого журнала Украинка также стремилась реализовать классовый подход. Как например, в статье \"Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)\": \"Ада Негри и д’Аннунцио — личности диаметрально противоположные по идеям, по симпатиям, по темпераменту и, наконец, по происхождению. Ада Негри — поэтесса-плебеянка, д’Аннунцио — поэт-аристократ; принадлежа к двум враждебным лагерям, оба они обладают сильным классовым самосознанием…\". Впрочем, вскоре \"плебеянка\" вышла замуж за аристократа и утратила все свое классовое самосознание.

Классовый подход то и дело пробуксовывал. Но вовсе не по вине Украинки, а в мировом масштабе. Ее статья \"Новые перспективы и старые тени (\"Новая женщина\" западно-европейской беллетристики)\" заканчивается так: \"В заключение нам хотелось бы поговорить еще о типе рабочей женщины в французской беллетристике, но он пока едва-едва намечен (в нескольких социальных драмах, обзор которых мы надеемся дать в недалеком будущем) и не представляет определенных контуров, поэтому приходится ограничиться этим обзором литературы о \"новой\" женщине, сознавая всю его неполноту\". Запад с \"новой\" женщиной недоработал и Украинке нечего было пересказывать русским пролетариям из \"европейской\" жизни.



4.4. А. Барвинский и \"кліка Грушевського\"



В 1895 году в газете \"Буковина\" появились две передовицы: \"Наші національно-політичні відносини\" и \"Про своїх людей\". Украинка отозвалась на них статьей \"Безпардонний\" патріотизм\" и тут же отправила ее Павлыку для публикации в журнале \"Народ\": \"Замість обіцяного \"Волинського образка\" оце посилаю Вам дві патріотичні штуки, те може ще почекати, а се, як зостаріється, то хоч викинь\". Но классик есть классик. Статья, написанная в конце XIX-го века актуальна и сегодня. Автор иронизирует над теми деятелями (а сегодня таких — хоть отбавляй), которые любят говорить от имени не менее, чем всех украинцев: \"Формулка \"Барвінський + Вахнянин = руський народ\" робить справді гармонійне враження\". О Барвинском (которого Драгоманов называл \"противний Барвінський\") в примечаниях читаем:

\"Барвінський Олександр Григорович (1847–1926) — історик української літератури, буржуазно-націоналістичний діяч, один з лідерів реакційної національно-клерикальної партії \"народовців\" та ініціаторів так званої \"нової ери\" — політичної угоди 1890 р., укладеної верхівкою \"народовців\" з намісником австрійського цісаря у Галичині графом Бадені. За незначні поступки \"народовці\" повністю відмовились від захисту інтересів українського народу, стали відвертими провідниками колонізаторської політики австро-угорського уряду. Пізніше — один з верховодів буржуазних націоналістів на Західній Україні\". Даже читать противно. Оказывается, Львов является родиной не только Захер-Мазоха, но и \"New Аgе\". Другое примечание: \"Вахнянин Анатоль Климентович (1841–1908) — письменник і композитор, посол від Галичини до австрійського парламенту. Був активним діячем \"народовської\" партії та одним з ініціаторів \"нової ери\". Украинка, естественно, не согласна с обоими: \"Ми думаємо, що історія не буде згадувати ніяким словом наших славних патріотів, що самовільно — pardon! добровільно — взяли на себе тяжкий обов’язок кермувати долею цілого народу (радійте, російські українці, аж тепер настав час визволення вашого!)\".

Статья в \"Буковине\" пугала бедных украинцев москалями и москвофилами, которые их могут уничтожить. Украинка ее высмеивает:

\"Дякую тобі, господи, що не створив мене ні москалем, а ні москвофілом!\" — така молитва вилилась з нашого серця після прочитання третього уступу статті \"Наші національно-політичні відносини\", се ж кожний зрозуміє, що бути \"знищеним без пардону\" нікому не мило, а так ми все ж маємо надію, що \"під захороною\" наших добровільних кермачів ми ще наживемось на світі. Шкода тільки, що наші \"русини з природи більше чутливі, податливі, повільні і уступчиві\" (се ж \"цілий учений світ признав\", то вже нічого не порадиш!), а ті кляті, загонисті, агресивні, нетерпілі москалі мають далеко проворнішу вдачу. Де вже, коли Богдан Хмельницький (не по-так нас був!) ні з того ні з сього взяв та й піддався державі \"мішанців\", хоч на Україні про те нікому й не снилось, бо вона ж (Україна) і \"не мала нічого спільного з московською державою\".

Нет, не права она в оценке своей публицистики: \"як зостаріється, то хоч викинь\". Еще вчера по радио В. Яворивский, читая записки \"Павла Халепського\" (XVII в.), горько горевал о том, какой прекрасный полководец был Богдан Хмельницкий, но зато какой же плохой политик (не чета сегодняшним). А москали у него все те же: \"Кляті, загонисті, агресивні, нетерпимі\" (При этом из записок целенаправленно выбирается что похуже — о русских, а что получше — об украинцах. Но иногда, невольно, проскальзывет и правда. Например, описывая чигиринскую ставку Хмельницкого, Павел Алеппский мимоходом замечает, что южнее Чигирина хозяйничают татары и турки. Взглянув на карту, каждый легко убедится, каким маленьким кусочком \"соборной\" Украины владел гетман до тех пор, пока не позвал на помощь \"мішанців\").

Вторая передовица прибыла в газету от украинского патриота с Тернопольщины: \"Справді, то не допись, а ціла поема! Які величні постаті: митрополит, Барвінський, Вахнянин!\" Примечание: \"Митрополит Сембратович Сильвестр (1836–1898), у 70-ті роки професор догматики Львівського університету, редактор реакційної газети \"Руський Сіон\"; з 1885 р. — уніатський митрополит\". В 1895 году униатский митрополит стал кардиналом в Риме. Это означает, что в принципе он мог бы стать и римским папой (который избирается из кардиналов). И вот раздается голос из Тернополя. \"Він гукає: \"Хто понижає нашого владику, понижає нас всіх; проти нього виступимо всі!\"

Украинка все это высмеивает сначала в прозе, а затем и в стихах. Одновременно со статьей в журнал была послана ее сатира \"Пророчий сон патріота\", в которой с иронией говорится об униатской церкви св. Юра во Львове:



…хто бачив Святоюрські вежі,
Староруські Золоті ворота, —
Що для нього Колізей і Форум,
Капітолій і Тарпейська круча?



Затем она высмеивает желание украинского патриота иметь украинского папу Римского:



…Хтів промовити щось, але прокинувсь
І покликнув голосом великим:
\"Гей, на бога, милі руські браття,
Хоч би всім нам згинути судилось,
Мусим мати свого кардинала!
А вже сам він дійде до престолу\".
Вже ж бо сон мій не зовсім даремний,
Бо казала так моя бабуся
(То ж була сама народна мудрість):
Сон, що сниться у неділю рано,
Вроду-звіку не минає здарма.



Насмехается Украинка и над украинской \"просвітой\": \"Ми ніяк не можемо зрозуміти, що то має значити: \"своя питома, народна просвіта\", без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути. А вже ж таку поважну річ слід би нам пояснити докладніше, щоб і ми знали, як нам ратувати наші занапащені душі. Читаючи, що без питомої, народної просвіти \"несть спасенія\", ми пригадали одну дуже тяжку хвилю з нашого життя: одного вечора, вислухавши промову про конечну потребу \"науки на національному ґрунті\", ми вдались до бесідника, молодого українського патріота: \"Скажіть, добродію, що, властиве, має значити \"наука на національному ґрунті\"? Чи се значить, що ми мусимо винайти яку спеціальну українську математику?\" Бесідник глянув сурово і промовив катоновським тоном: \"Що ви за українець, коли не розумієте таких простих речей?\" Ми десять раз вдавались до різних патріотів з нашим питанням і десять раз чули однакову одповідь. Ми б дуже хотіли обернутися з сим питанням ще до буковинських патріотів, та страшно, що вони розсердяться і почнуть нас \"нищити без пардону\". Краще мовчати\".

С этими резонными вопросами классика можно обратиться и к современным \"патриотам\": що то має значити \"своя питома, народна просвіта\", без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути\"; \"що, властиве, має значити \"наука на національному ґрунті\"? Чи се значить, що ми мусимо винайти яку спеціальну українську математику?\" И куда же обращаться, если не в \"Просвіту\"? Павло Мовчан (ее руководитель) наверняка ответит: \"Що ви за українець, коли нерозумієте таких простих речей?\" А потом добавит: \"Якби ви вчились так, як треба…\" Впрочем, недавно украинское радио сообщило нам, как выглядит современная \"спеціальна українська математика\". В Украине готовился многоязычный словарь математических терминов. Но когда канадский спонсор узнал, что среди прочих языков будет представлен и руссский, то отказал в денежной помощи. Вывод: нужно выбросить русскую математическую терминологию (не от денег же отказываться). Вот и будет \"спеціальна українська математика\". Впрочем, это уже не математика. Это зоология.

Однажды (9. 05. 07 г.) на украинском радио А. Погрибный, жалуясь, что горожане Украины не торопятся переходить на украинский язык, назвал эту ситуацию \"дияволіада\". Судя по всему, его абсолютно не интересовало содержание того, что писали на украинском языке Украинка, Шевченко, Франко и некоторые другие. Но ведь это и была самая настоящая \"дьяволиада\" (например, Франко требовал: \"нехай прийдеться й чорту душу дати, а сповняться бажання всі мої\").

Позже Украинка писала во Львов: \"Попросіть Павлика зібрати все, що він друкував проти Грушевського і його кліки, проти Барвінського…\" Нет, что ни говори, а ее публицистика актуальна и сегодня. Например, вслед за ней можно сказать следующее: \"Формулка \"Яворівський + Мовчан = український народ\" робить справді гармонійне враження\". Или разобраться с тем, как выглядела \"кліка Грушевського\". И как она со временем видоизменялась…



4.5. Галичане



В Галичине, как и повсюду, симпатии Украинки были на стороне революционеров и безбожников. Ориентировку здесь, как и по любому другому вопросу, она получала от дяди. По словам Зерова, Драгоманов \"пише до Лесі про галицькі відносини громадські і \"галицьку політику викрутасів\", сповіщає її про свої наукові, науково-популяризаторські та публіцистичні плани, нападається на тодішню українську літературу (\"читаєш молодих літераторів наших і не можеш собі уявити, де вони вчаться\"), рекомендує нові книжки…\"

В 1891 году она лечилась в Вене и тесно общалась с некоторыми галичанами: \"Думала, що справді без попівства і крайнього клерикалізму тепер в Галичині нікуди й поткнутись, — але тепер мені це все інакше стало в очах… З усіх трьох галицьких русинських партій радикальна мені здається найпрогресивніша і найрозумніша; я думаю, що коли вона розумно поведе свої справи, то їй легко привернути до себе простий люд. Може, я того таких думок набралась, що тепер усе моє около радикальське, бо ціла \"Січ\" належить до радикалів, — не знаю, чи се від того, але тепер мої думки такі\". \"Січ\" — студенческое общество в Вене. \"Русько-українську радикальну партію\" основали в 1890 г. драгомановцы Франко и Павлык: \"галицкие радикалы образовали Украинскую радикальную партию, которая под руководством Драгоманова вела революционную пропаганду\" (16, 396). Франко так характеризовал ее программу: \"Майже ідентична з соціал-демократичними партіями\". В программе он писал: \"У справах суспільно-економічних партія змагає до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, то є, хоче колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних\" (6).

\"Правда, що попівство, разом з клерикалізмом всякого розбору, ще міцне в Галичині, але тим більше треба з ним боротись, а не потурати йому, бо воно може висмоктати всі здорові соки життя з народу. Врешті, народ галицький зовсім не такий вже сфанатизований до унії чи до якої іншої форми віри (не кажу до самої віри), як то хочеться представити попам. Тепер уже витворюється в Галичині інтелігенція непопівська, і дедалі її все більше стає, і дедалі вона все більше ваги набирає, та хоч вона сама вийшла (по більшій часті) з попівства, але, звичайно, сама вже геть-то одійшла від попівських традицій. Отже, коли бі ся невеличка (тим часом) інтелігенція заплуталась у клерикалізмі — щирому чи у даному, — то се було б дуже погано і згубливо для країни\". Непонятно, правда, для какой именно \"країни\" было бы губительно иметь христианскую интелигенцию. Наверное, в этой логике — для любой.

\"Хоч галичани (пам’ятай, далеко не всі) вище нас стоять у громадських думках і справах, зате загальна просвіта у них далеко нижче нашої; я чула се давно, але не думала, щоб се було настільки правда. Крім того, у радикальській громаді тримається напрямок (дай боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських \"народників\", — а власне, антипоетичний і антиартистичний (a la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti), тут можливі ще суперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, це все у них провадиться не так гостро і дико, як у росіян, певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того, але все ж цей напрямок єсть. Щодня я мушу стинатися з \"січовиками\" за неоромантизм, за поезію\". Перед дядей-атеистом она демонстрирует свое презрение к галицким народникам: \"Що ж до народовців… вже тая \"політика\", \"лояльність\", криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, \"повага до народних святощів\", \"уміркований лібералізм\", \"національна релігійність\" etc., etc. — все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того \"тихого болота\". И действительно: что может быть утомительнее уважения к народным святыням и национальной религиозности?

Говорит она ни более и ни менее, как от имени всей передовой Украины: \"Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись… Дізнавшись, яка-то єсть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів. Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить якась бути, бо, може, ті гостріші радикальські ідеї трохи розбудять нашу оспалу та прибиту громаду та поможуть виплисти на чистішу воду… Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світу — ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них \"вчуже стыдно\" стало, а надто було жаль бідної російської публіки… Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке \"западничество\", що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, а що це недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі, як російська. Я надіюся, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній\". Дилетантизм, как известно, бывает только от подражания Толстому или Достоевскому. А от подражания Гейне или Гюго никакого дилетантизма отродясь не бывало.

Украинка \"утешает\" Павлыка: \"Що до моральної біди, то журитись не варт, бо при теперішніх обставинах я, наприклад, не хотіла б навіть, щоб мене ніхто не лаяв, бо то вже було б якось занадто мирно, а я не тримаюсь московської приказки: \"Худой мир лучше доброй ссоры\". Добрая ссора — это всегда хорошо. А оппоненты радикалов — просто качаны капусты: \"Сподівалось, що помалу все направиться, бо ще таки на світі не сама \"капуста головата\" заосталася… Тепер же маю причини думати, що \"страх иудейский\" ще гірше опанує капусту головату всяку та лицарів телячого ордену, вони-бо сподіваються, що можуть від нечистої сили у печі замазатись, та, здається, даремна надія\". Еще Шевченко учил: \"А на громаду хоч наплюй! Вона — капуста головата\". Так они всегда и действовали.

До поры до времени Украинка смотрела на мир глазами Драгоманова. Вот он публикует \"Чудацькі думки\". Она рапортует, говоря о себе во множественном числе: \"Я знаю людей (із молодих), що перше з великим пієтизмом відносились до галицького народовства, до нашого українства, потім до угоди і цілої тої галицької біди, так званої нової ери, так навіть, що не допускали жодної критики на се все, казали, що нам ще рано критикувати старе, бо ми ще нового нічого не зробили, а от народовці — на них і світ держиться, повали їх, то й все завалиться. Тепер же сі люди — найбільше під впливом \"Чудацьких думок\" — стали якось критичніше задивлятись на справи та навіть бажають безпощадної критики на наше національство, критики що б там не було, хоч би їх самих та критика мала розбити… Тільки все ж казенна обмежованість науки та крайній клерикалізм кладуть видиме клеймо на молодих людей\".

Драгоманов задавал тон в отношениях к различным галицким движениям. В начале 1893 года он пишет к Франко: \"Зараз мені принесли от Товариства імені Шевченка новий статут і вмісті просьбу вступити в члени. Не знаю, що робити. Одмовити, — скажуть народовці: бач, прохали, сам не схотів, — пристати: противний Барвінський, — та і Вас, і Павлика вони не прийняли\". Через два месяца — тому же корреспонденту: \"З товариством Шевченка я скінчив, — написавши, що в теперішню хвилю не можу до него приступити. Головний резон — президентство Барвінського. Після проби в \"Правді\" і при політиці Барвінського, хто його зна, куди вступиш з таким шефом\". Вместе со старшими товарищами колебалась и Украинка: \"В галицьких справах я дедалі то гірш гублю нитку — хто за попів, хто проти попів, хто помимо попів? Се якась нещасна хаотична країна, і коли б уже скоріше знайшовся такий бог, щоб сказав: \"хай стане світло!\" та й відрізнив би тьму від світла. Тільки, звичайно, се марне бажання, бо де вони тепер, тії боги. Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я чогось думала, що він може с ними знов до такої доброї згоди дійти. \"Остаточно\" (як кажуть галичани) я ніяк не можу постерегти логіки в поступуванні \"січовиків\" та й інших — то вони з тими попами на взаєм лаються і \"собак вішають\", то знов усякі ґречності і прихильності строять для якихсь там клинів. При такій політиці, здається, вся надія на те, хто більшим дурнем по-кажеться і дасть себе одурити. А що ж буває, як усі однаковими дурнями покажуться? Але я справді не розумію, що за діло усім тим людям до попів і що вони їх обходять?.. Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставляють, і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова запаморочиться від трудності орієнтування в них. Через те я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний\".

Иногда она давала дяде ценные советы: как противодействовать политическим оппонентам. Когда в журнале \"Правда\" раскритиковали марксистское учение, она спрашивала у него: \"Чи ви читали \"Безвиглядність соціальної демократії\" в \"Правді\"? А що, коли б хто випустив щось на сю тему, тільки не негативне, а позитивне, от на кшталт \"Ерфуртської програми\"? Так называлась программа немецкой социал-демократической партии, которая признавала неизбежность замены капитализма социализмом, подчеркивала необходимость политической борьбы и ведущую роль пролетарской партии. Племянница успокаивала дядю: \"На щастя, не всім вона (львівська \"Правда\") тут очі засліпила і єсть тут люди, котрі розумніші, що уважають правдян за українських клерикалів і ретроградів, себ-то за те, чим вони єсть в самій речі\". То и дело в переписке мелькает: \"навіть і такого діла не можна вести з народовцями, хай їм цур!\"; \"Не вір, значить галичанам! До сього переконання смутного я приходжу дедалі то більше\".

О своих переводах атеистических статей: \"Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця,і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!\". Драгоманову из Киева: \"Тип галицького поповича єсть і у нас, з таких найбільш складається \"темна сила\". Але цур їм проти ночі згадувать\". Христиане к ночи не поминают нечистую силу. А бесоодержимые — христиан.

Павлыку: \"Сі панове не знають, яку шкоду вони роблять всій справі своєю безличністю. Ну, та нехай їм біс!\"; \"Ох, галицькі справи, галицькі справи! Хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію\"; \"Ваші галицькі справи засмутили мене, а надто дурне плутання людей з Барвінським не то засмутило, а просто розлютило до крайнього ступня, я навіть не думала, що маю в собі стільки злості, аж сестра Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я зовсім сама не своя\".

Судя по письму к Павлыку, отвратительны не только галицкие \"клерикалы\", но и галицкие социал-демократы: \"Що се за погрози, що коли їм не дадуть грошей, то тоді і вони перейдуть до польської соціал-демократії, — де тут ідея і серйозне відношення не скажу вже до своєї, але й до чужої справи? На місці польської соціал-демократії я бі сама не хтіла таких козаків охотного полку під своєю корогвою водити!.. Все оце погано і сумно. Але чого Ви кажете, що без цих панів Ви згубите ґрунт в Галичині? Я не зовсім се розумію. Чи мають вони вплив на селян з своїм польським марксизмом? Врешті скажу знов: хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію! Ну, та що вже, біс біду перебуде, одна мине, друга буде!\" В 1899 году в письме к Павлыку родилась новая оценка: \"Шкода, що в Галичині соціал-демократи такі, — як би сказати? — \"подлейшего ґатунку\", а то б ще, може, якось прийшло до згоди\".

О молодых галицьких революционерах: \"Мені чудно, яке становисько зайняли \"молоді\" супротив дядька. Як се, справді, у нас викидають геть, мов шкарлупку з горіха, з’ївши зерно. Дикі у нас люди і жорстокі, хто знає, що треба зробить, щоб сі \"жестокіє нрави\" пом’якшали\". Но именно с такими дикими и жестокими людьми она и хочет делать революцию. \"Мені шкода молодих соціал-демоктратів русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соціал-демократію руську вона не може, се напрямок таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі… се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного таланту), то звернула б як найсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т.є. як мають, на приклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою\".

Собираясь из Софии домой, она делится своими планами: \"Я хтіла б відбігати в Чернівці по дорозі звідси до Львоваі, може, на Угорщину, хочеться й мені бачить сей нещасливий край\". Но, судя по всему, ей отсоветовали разъезжать по Галичине, ибо это было опасно для жизни: \"Шкода, що у вас такі дикі звичаї, а то б черкнула я по селах! Та вже бог з ним, про галицькі кримінали щось погана слава йде\".

О бестактности галичан: \"Слівце\" п. Кобринської nec plus ultra(неперевершеної) безтактності, та се в Галичині в моді, може, се у мене дурний смак\". Павлык был поражен одним событием. Украинка \"успокоила\" его: \"І ви не дуже вражайтесь — чи то ж у вас там таке буває? Досі мороз поза шкурою пробігає, як згадаю ті \"мемуари\", що читала у Вас, аж сняться часами! Ні, що до галицьких звичаїв, то старий італьянець має рацію з своїм \"bisognaamaz-zar tutti!\" (\"Треба нищити всіх!\"). Нічого іншого не видумаєш, здається, і я гадаю, що без двох-трьох трагедій се стояче болото не зворухнеться\". Автор нам не известен, но в XX-м веке под этим девизом подписались многие: не только итальянцы или немцы. Дела их были именно такими. Пораскинув мозгами, эти мыслители пришли (как и Украинка) к глубокому умозаключению: \"нічого іншого не видумаєш… треба нищити всіх!\".

Ольге Кобылянской: \"Розумних людей я в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує, — темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого, — не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мужчин, жінок мало знаю\". В биографии Украинки читаем: \"У \"галицьких писаннях\" Леся чула \"закуток, зачіпок\", у Кобилянської — \"гірську верховину, широкий горизонт\". Оцінюючи позитивно факт приходу в українську літературу \"через німецьку школу\", а не через \"галицько-польську\" (бо це, властиво, зовсім і \"не школа\"), Леся заспокоювала Кобилянську…\" (7, 252).

О женском вопросе: \"Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння \"жіночому питанню\" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить \"гординя\" українки\". Биограф пишет: \"Прикметним є те, що для наддніпрянки Лесі вдивовиж було становище галичанок, що чоловіки-галичани \"плачуть над духовним убожеством своїх жінок\" та приїздять \"шукати жінки собі\" на Україну, однак при цьому дивляться на українок \"або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, на рівні — зроду!\" Тож стали тим своїм сватанням \"притчею во языцех\". \"У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок\", — резюмувала Леся\" (7, 262).

О галицкой молодежи: \"Бачила я досить молодих галичан, досить мені сподобались, більше, ніж старі, трохи вже не такі хитрі, хоч і більше завзяті\". Хитрого галичанина она зачастую называла просто: \"лис\".

\"Як чую, зле Вам живеться серед галичан? Сказати правду, великого добра я й не сподівалась, бо все-таки досить знаю звичаї \"українського П’ємонту\". Примечание: \"П’ємонт — економічно найбільш розвинута область в північно-західній Італії. \"Українським П’ємонтом\" Леся Українка іронічно називала економічно відсталу на той час Галичину\". Зато амбиций всегда было выше крыши. Сестра Ольга соглашалась с писательницей: \"Таки тії галичани чудні… Отак ніби нічого-нічого, а там, дивись, і вилізе щось таке неподобне наверх\".

Галицкие ценители прекрасного отвечали Украинке взаимностью. Зеров описал случай, когда в 1902 г. вышла критическая рецензия на ее сборник \"Відгуки\": \"мало хто знає тепера, що ця книга стала об’єктом для літературно-хуліганського нападу на сторінках львівського \"Діла\". Напався на Лесю Українку автор, пізніше нічим особливим, здаєтья, не відомий — якийсь, на ім’я не підписаний, тільки на прізвище — Гамчикевич. \"Відгуки\" показалися йому книжкою незрозумілою і занадто модною. Починає він здалеку, з загальних тверджень: \"Модерністичний напрям, який послідніми роками запанував у західноєвропейських літературах, вніс у поезію взагалі, а найбільше в поезію ліричну мрачну неясність мотивів, сполучену з дивним способом зіставлення побіч себе так званих настроєвих понятій, котрих читач не в силі сполучити в цілість, бо недостає їм конечної логічної зв’язі\". Творчість Лесі Українки рецензент уважає за \"гіпермодерністичну\"… Кінчає він так: \"Добре поетам \"от нечего делать\" писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ні якого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм напре ся доконче добути з них якусь гадку. Що за муки, коли не годен зрозуміти, що, властиво, хоче поет сказати, коли даремними оказуються всі заходи пов’язати якось строфу одну з другою, слово з словом, так що й не знати, звідки починати, що з тим діяти…\"

В ответ Украинка могла бы сказать именно то, что она написала (правда, по другому поводу): \"Досить з мене і київських злиднів, на що мені ще львівські?\".