— Тс! — сказала дѣвушка, останавливаясь передъ нимъ и, оглянувшись осторожно, указала ему на дверь. — Ты самъ себѣ ничѣмъ помочь не можешь. Я изо всѣхъ силъ старалась сдѣлать что нибудь для тебя, но напрасно. Тебя запутали кругомъ. Если тебѣ удастся уйти когда нибудь отсюда, то во всякомъ случаѣ теперь для этого не время.
Сонце піднімалось в ясному небі. Підступну старицю я помітив здаля, взяв праворуч. Вийшов до широкого плесового вигину Проні. Туман плив над рівною водою, під кручею на тому березі вир повільно крутив хворостину. Мені треба тепер на той берег. Техніка переправи нехитра: роздягнувся догола, одяг і рюкзак — у пластиковий мішок, зав’язав його кінцем довгого шнура, другий його кінець накинув петлею собі на плече, — мішок у воду і сам туди ж. До протилежного берега було метрів з п’ятдесят, але так ласкаво прийняла мене ранкова, чиста вода, що туманилась від збереженого тепла, що я плив, буксируючи мішок, вниз за течією добрий кілометр — насолоджувався.
Пораженный той горячностью, съ которой она говорила, Оливеръ съ удивленіемъ взглянулъ ей въ лицо. Она говорила очевидно правду; лицо ея было блѣдно и взволновано и она дрожала отъ волненія.
Вийшов, одягнувся, йшов далі по високому березі мимо червонокорих сосон вздовж напівобваленого, засипаного глицею безкінечного окопу часів війни. Річка вільно петляла по широкій заплаві: загинала до села, що сіріло хатами на другому краї її, поверталась, текла рівно внизу, потім раптом, зробивши пірует, описувала закарлюку, схожу на людське вухо, поверталася знову.
— Я спасла тебя разъ отъ истязанія, и спасу еще, и спасаю, — продолжала дѣвушка. — Если бы кто другой пришелъ за тобой, а не я, тотъ бы грубѣе обошелся съ тобой, чѣмъ я. Я обѣщала, что ты будешь послушенъ и покоенъ; если ты не исполнишь этого, то причинишь себѣ зло и мнѣ… Непослушаніе твое можетъ быть даже причиной моей смерти. Смотри! Все это изъ за тебя… Клянусь Богомъ, что говорю правду.
Я йшов, дихав щонайсвіжішим повітрям, вникав у посвистування птахів над головою, дивився на річку й небо — блаженствував.
Она поспѣшно указала ему синяки, покрывавшіе ея шею и руки, и затѣмъ продолжала говоря съ необыкновенной быстротой.
Гей, Проне, радосте моя, — один я тебе розумію! Географи скажуть, що цей поворот назад ти зробила, тому що такий ухил, рівень дна… коли б не так! Це ти текла, текла і — бац! — згадала, що треба щось подивитися ззаду, біля того краю долини, чи підмити там берег з похиленою тополею, чи щось іще — і пішла назад. Зробила своє — повернулась. Я сам такий, Проне, річко моя, тому ми з тобою свої в дошку.
— Помни это! Не заставляй меня больше страдать изъ за тебя. Если я буду въ состояніи помочь тебѣ, я помогу, но теперь я не могу. Они не хотятъ дѣлать тебѣ вреда. Не твоя вина въ томъ, что они насильно заставятъ тебя дѣлать. Тс! Каждое слово твое можетъ погубить меня. Давай руку. Скорѣй! Руку!
…Щось у рюкзаку муляло мені у праву лопатку. Зняв, розв’язав, подивився: ті півбрикету горохового концентрату, якого я так і не споживу. Гей, приятелю, мало того, що я тебе марно несу, так ти мені ще й спину тиснеш!.. Розмахнувся з кручі — жовта грудка полетіла на середину Проні. їжте його, риби, поправляйтесь. А я вже краще — вас.
Она взяла Оливера за руку, которую тотъ машинально протянулъ ей, задула свѣчу и повела его съ собой внизъ по лѣстницѣ. Кто то скользнулъ въ темнотѣ по корридору, быстро отворилъ дверь и, также быстро закрылъ ее, какъ только они вышли. Ихъ ждалъ наемный кабріолеть; дѣвушка поспѣшно сѣла туда съ Оливеромъ и опустила тотчасъ же занавѣски. Кучеръ не спросилъ адреса и, не медля ни минуты, пустилъ лошадь полною рысью.
Втім стоп! Я випереджаю графік. За цим вигином річки почнуться зарослі ліщини, а зразу за ними — той струмок. Там мені належить бути відразу після десятої, а зараз дев’ять з хвилинами. Це через обхід тієї старухи — та й взагалі по знайомій дорозі йдеться швидше. Саме час зробити “куп-куп” на цьому пляжику-миску…
Дѣвушка не выпускала руки Оливера изъ своей и все время шепотомъ на ухо уговаривала его слушаться и увѣряла его въ своемъ участіи. Все это произошло такъ быстро и неожиданно, что онъ не успѣлъ опомниться, гдѣ онъ и какъ сюда попалъ, какъ экипажъ остановился уже подлѣ дома, гдѣ наканунѣ вечеромъ былъ еврей.
Въ ту минуту, когда Оливеръ вышелъ изъ экипажа и увидѣлъ передъ собою улицу, онъ едва не крикнулъ о помощи. Но голосъ дѣвушки такъ ясно звучалъ еще въ его ушахъ, такъ жалобно молилъ не забывать ее, что у него не хватило духу крикнуть. Пока онъ колебался, онъ упустилъ благопріятный случай. Нанси ввела его въ домъ и закрыла за нимъ дверь.
До струмка приходжу о 10.05. Чистесенька вода тече по річищу з піску й камінців серед трав’янистих берегів з кущами; за кілометр звідси, де джерело виходить із землі, стоїть дерев’яний хрест, прикритий за тутешнім звичаєм дашком із дощечок. Свята криниця. Мене завжди чарує диво джерел: із землі — із твані власне — тече вода, чистішої, смачнішої, справжнішої якої не буває… Стаю на коліна на бережок, схиляюсь, черпаю пригоршнею, п’ю. Ой вода ж! Сідаю, дістаю з рюкзака алюмінієву кружку, черпаю, п’ю ще. Ну й вода! Вина не треба. Враження таке, буцім вона не через стравохід і шлунок, а прямо від рота розходиться по всіх м’язах і клітках тіла, наповнює їх бадьорою свіжістю. Від її студеності заломило зуби. Передихнув. Нумо, ще кухлик. Знизу по річці долинають гупаючі удари. Це наближається моя юшка. Рибалки промислові, від колгоспу, — вони ставлять сіть (зразу за ближнім поворотом), роз’їжджаються в човнах і, б’ючи по воді бовтами, заганяють рибу. У них норма 30 кілограмів у день, та й собі ж треба… Давайте, давайте, хлоп’ята!
— Сюда! — сказала дѣвушка, въ первый разъ выпуская руку Оливера. — Билль!
Для декоруму я все-таки вирізую з горіха два рогачики й перекладину, наповнюю котелок водою, збираю трохи хмизу, вішаю котелок… Юшку ж бо варитимемо не тут: он, метрів за десять, відігнений горизонтально цілий стовбур від куща, під ним кострище; на стовбур вони повісять свій казан. “Тут наше стаціонарне місце”, — пояснить рибалка в окулярах і з зачатками інтелігентності, любитель потеревенити. Другий, неголений, помовчуватиме та помішуватиме.
— Здѣсь! — отвѣчалъ мистеръ Сайксъ, появляясь на верху лѣстницы со свѣчой въ рукахъ. — О! Прекрасно! Входите!
А ось і вони, двоє в клейончатих фартухах. Вискакують із човнів і перш-наперш ідуть до струмка, умиваються, п’ють воду. Наближаються до мене, вітаються, сідають на горбок поряд, закурюють, заводять розмову: звідки та куди, де живу, ким працюю, — попередньо. Я відповідаю, питаю сам — і все зволікаю підпалювати папірця під хмизом, очікую, коли почнуть відмовляти.
Со стороны лица съ такимъ темпераментомъ, какой былъ у мистера Сайкса это было верхомъ одобренія и необыкновенно сердечнаго привѣта. Нанси, благодарная за такой пріемъ, ласково поздоровалась съ нимъ.
— Що це варити збираєтесь? — питає рибалка в окулярах.
— Бельзи ушелъ вмѣстѣ съ Томомъ, — сказалъ Сайксъ. — Они ужъ теперь на пути.
— Та горох… тобто чайок. (Ледь не обмовився.)
— Хорошо, — отвѣчала Нанси.
— Ну, це не страва. (Правильно). У нас тут стаціонарне місце, завжди юшку варимо. (Правильно!) І вас би почастували… та ось щось на цей раз не підвезло. Ми від колгоспу, норма тридцять кілограмів, та й собі ж треба… а й на сніданок не спіймали. (Неправильно!) І куди риба поділась?
— Уговорила, значитъ, козленка, — сказалъ Сайксъ, запирая дверь, когда они вошли въ комнату.
Лиш тепер я помічаю, що обличчя в рибалок невеселі. Починає говорити другий, що мовчав перед цим:
— Да, онъ здѣсь, — отвѣчала Нанси.
— Я знаю, куди вона ділась: це любителі пригодовують, зманюють. Ні собі, ні людям. Він на принаду зайвих два хвости зловить, а через це вірні місця порожніють. Заловив би такого… та надавав гребкою по…!
— Спокойно согласился? — спросилъ Сайксъ.
— Ладно, ходім. — Очкастий підводиться, кидає недокурка, звертається до мене: — Якщо бажаєте, почекайте нас з годину. Ми зараз вгорі пройдемось, на юшку здобудем. Нікуди риба з річки подітись не може… Із підустів юшка та з цибулькою — смакота!
— Былъ послушенъ, какъ ягненокъ, — отвѣчала Нанси.
— Ні, дякую, — відповідаю я, — чекати не можу.
— Радъ слышать это, — сказалъ Сайксъ, бросая суровый взглядъ на Оливера, — ради спасенія его драгоцѣнной шкуры, которой плохо пришлось бы въ противномъ случаѣ. Иди-ка сюда, я тебѣ прочту поученіе, которое, быть можетъ, принесетъ тебѣ большую пользу.
И сказавъ это, мистеръ Сайксъ стащилъ съ Оливера шапку и бросилъ ее въ уголъ; затѣмъ взялъ мальчика за плечо, сѣлъ у стола, а его поставилъ передъ собой.
— Ну-съ! Знаешь ты, что это такое? — спросилъ Сайксъ и взялъ въ руки пистолетъ, лежавшій на столѣ.
Оливеръ отвѣчалъ утвердительно.
— Хорошо! Смотри сюда, — продолжалъ Сайксъ, — это вотъ порохъ, это пуля, это кусокъ старой шляпы для пыжа.
Оливеръ робко отвѣтилъ, что ему знакомы всѣ эти вещи. Мистеръ Сайксъ продолжалъ заряжать пистолетъ, не торопясь и совершенно спокойно.
— Теперь онъ заряженъ, — сказалъ Сайксъ.
— Да, я вижу, сэръ! — отвѣчалъ Оливеръ.
— Прекрасно, — сказалъ разбойникъ, схватывая руку Оливера и приставляя къ его виску дуло пистолета, такъ что оно притронулась къ нему.
Мальчикъ не могъ удержаться, чтобы не вздрогнуть.
— Если ты скажешь хоть единое слово, когда мы выйдемъ изъ дому, за исключеніемъ тѣхъ случаевъ, когда я самъ заговорю съ тобой, — то весь этотъ зарядъ безъ всякаго предупрежденія попадетъ тебѣ въ голову. Итакъ, если ты захочешь говорить, то прежде прочти свои молитвы.
Для того чтобы увеличить эффектъ своей фразы, Сайксъ взглянулъ на Оливера изподлобья и сказалъ:
— Насколько мнѣ извѣстно, здѣсь въ домѣ никого нѣтъ, кто могъ бы позаботиться о томъ, чтобы тебя не убили. Изъ этого слѣдуетъ, что разъ я столько времени потратилъ на объясненіе, значитъ я желаю тебѣ добра. Понялъ?
Рибалки сідають у човни, відпливають нагору. Та-ак… Це мене б треба гребкою по тому місцю: мій гороховий концентрат такого накоїв. Ну звичайно! Він бо з спеціями, розкис — і пішла від нього смаковита цівка у чистій воді Проні, мов запах шашлика на свіжому повітрі. Уся навколишня риба прожогом кинулась туди — поласувати чи хоч поглянути, чим так смачно пахне. Рибалки там візьмуть своє, це факт. Он як дав я маху!
— Короче говоря, — сказала Нанси съ жаромъ и слегка косясь на Оливера, какъ бы желая дать ему понять, чтобы онъ обратилъ вниманіе на ея слова, — если ты вздумаешь позабавить его той игрушкой, что у тебя въ рукахъ, ты лишишь его возможности говорить впослѣдствіи, ибо весь зарядъ этотъ пустишь ему въ голову, а самъ рискнешь черезъ это попасть на висѣлицу…. Впрочемъ, въ своемъ дѣлѣ ты столько дѣлаешь въ теченіи каждаго мѣсяца своей жизни, что тебя того и гляди могутъ вздернуть.
— Правильно! — отвѣчалъ Сайксъ. — Женщины лучше нашего и въ нѣсколькихъ словахъ умѣютъ изложить дѣло. За исключеніемъ тѣхъ случаевъ, когда на нихъ чортъ насядетъ…. Тогда не жди отъ нихъ толку. Ну-съ, теперь онъ предупрежденъ, а потому можно поужинать, а затѣмъ всхрапнуть немножко.
Не кип’ячу я обридлий чай, та й апетит пропав. Щоб підживитись, їм все-таки хліб з цукром (все, що лишилось), запиваю джерельною водою; вона однаково ж на висоті, не гірше чаю. Сиджу я тут приблизно стільки часу, скільки треба, щоб зварити й з’їсти юшку із підустів та з цибулькою, а потім перекурити в приємній балачці, затим піднімаюсь і швидким кроком — далі. Мимо хреста ґрунтовою дорогою, що в’ється по високому березі, звідки відкривається чудесний вид на долину, луги, гаї й на білі, виразної ліпки, хмари в синьому небі. Та мені не до пейзажів, на душі неспокійно.
Нанси поспѣшно накрыла на столъ, вышла на нѣсколько минутъ и затѣмъ вернулась съ бутылкой портеру и блюдомъ бараньихъ головокъ, при видѣ которыхъ мистеръ Сайксъ воодушевился и началъ острить по поводу страннаго совпаденія названій «джеммъ» — кушанье изъ бараньихъ головокъ и «джемми» необходимые ему инструменты. Достойный джентльменъ былъ вообще въ веселомъ настроеніи и чувствовалъ необыкновенный подъемъ духа, благодаря, вѣроятно, предстоящей ему въ непродолжительномъ времени активной дѣятельности; доказательствомъ этому можетъ служить то, что портеръ онъ выпилъ въ одинъ присѣстъ и за ужиномъ произнесъ такъ около ста ругательствъ, не менѣе.
Повісити таку піну! Думати ж треба, пам’ятати хоча б, із-за якої малої причини, що привела до жахливих наслідків, ти в закиді… Ну, це різні речі, заспокоюю я себе, природа не техніка, вона із жил не витягується, вільна й надмірна, у ній від дріб’язку серйозних наслідків не буває. Так що все обмежується тим, що я лишився без юшки…
Послѣ ужина, во время котораго Оливеръ не выказалъ особенно большого аппетита, мистеръ Сайксъ проглотилъ еще пару стаканчиковъ виски, бросился на постель и приказалъ Нанси разбудить его ровно въ пять часовъ, наградилъ ее предварительно цѣлымъ потокомъ ругательствъ на тотъ случай, если она проспитъ. По распоряженію того же владыки Оливеръ улегся, не раздѣваясь, на брошенномъ на полъ соломенникѣ, а дѣвушка, поправивъ огонь, сѣла у камина, готовая встать въ назначенное ей время.
І он те село вдалині; ідуть від неї назустріч мені по піщаній дорозі дві дівчини, одна висока і повна, світло-руда, у вилинялому сарафані й окулярах-фільтрах, на плечі у неї щось схоже на трикутник-кроквочку. Друга помітно нижча, у сірих шортах і ситцевій кофтині, хвацько зав’язаній вузлом на смаглявому животі; в руці у неї клейончатий зошит. Між нами ще метрів з двісті і не видно ні вузла, ні такого зошита, — але я ж бо знаю.
Долго не засыпалъ Оливеръ, ожидая, что Нанси воспользуется этимъ случаемъ и шепнетъ ему еще нѣсколько словъ, но дѣвушка сидѣла молча у огня, не двигаясь съ мѣста и только изрѣдка мѣшая въ каминѣ. Утомленный душевной тревогой, онъ въ концъ концовъ заснулъ глубокимъ сномъ.
І ще знаю, що в неї сірі очі, співучий голос, милі, якісь покірливі плечі, стрункі, дещо повненькі ноги з маленькими ступнями і невеликі міцні перса, мов ріжки на боки стирчать. Я все про неї знаю. Це Клава.
Когда онъ проснулся, столъ былъ уже приготовленъ для утренняго завтрака, а Сайксъ пряталъ какія то вещи въ карманы своего плаща, висѣвшаго на спинкѣ стула. Нанси поспѣшно готовила завтракъ. На дворѣ было еще совсѣмъ темно и въ комнатѣ горѣла свѣча. Въ стекла оконъ стучали крупныя капли дождя и все небо было покрыто темными облаками.
Зараз ми зблизимось, я спитаю, чи далеко ще йти до Славгорода і як краще йти. “А навіщо вам іти — відповість росла, — коли через годину з села автобус туди! Тридцять копійок — і ви там”. — “Так мені цікавіше, — відповім я, — ніжками”. — “А… ну, вільному воля”. — “Ви, мабуть, не сільські?” І висока охоче повідомить, що вони студентки сільгоспакадемії в Горках (у верхів’ях Проні і Басі, звідки я йшов), тут на практиці й ідуть обмірювати покіс.
— Ну! — заревѣлъ Сайксъ на Оливера, — половина шестого! Живѣй, не то останешься безъ завтрака. Мы и такъ опоздали.
А менша нічого не скаже, лиш буде дивитись на мене світло й проникливо, буцім говорити поглядом: “Ну придумай же що-небудь! Інакше ми зараз розійдемося й усе… Придумай, ти ж мужчина”. І мені так захочеться обняти її милі покірливі плечі.
Оливеръ не долго занимался своимъ туалетомъ; поѣвъ на скорую руку, онъ на вопросъ Сайкса отвѣчалъ, что готовъ.
І я придумав. Коли вони пішли й вона озирнулась, я гукнув її: “Дівчино, можна вас на хвилинку?” Вона перезирнулась з подругою, підійшла. Ми проговорили не хвилину, а п’ять; повна нетерпляче гукала її, але я сказав: “Ви йдіть, вона вас наздожене!” — і Клава також кивнула, що наздожене. І справді, через хвилину побігла її наздоганяти — тільки босі ступні замелькали в пилюці. А я пішов не до села і не далі, а наліво, до стіжка над кручею в красивій звивині Проні. І хоч ми вмовились, що голова в Клави розболиться через годину, я вирішив ждати її три години — дуже вже гарна.
Нанси, стараясь не смотрѣть на мальчика, повязала ему платочекъ вокругъ шеи, а Сайксъ накинулъ ему плащъ на плечи. Разбойникъ взялъ его за руку и, остановившись на минуту, сказалъ ему, что пистолетъ находится у него въ боковомъ карманѣ. Затѣмъ еще крѣпче стиснулъ ему руку и, простившись съ Нанси, вышелъ изъ комнаты.
Вона прийшла годин через дві. Сіла поруч над кручею, звісивши ноги, блимнула блискучими очицями, озвалась:
У дверей Оливеръ оглянулся, надѣясь, что дѣвушка взглянетъ на него, но она заняла по прежнему мѣсто у камина и исподтишка слѣдила, уставившись на огонь.
— А Світланка каже: “Знаю, чому в тебе голова заболіла!” — і м’яко розсміялась.
І там, у нашій звивині, біля нашого стіжка, ми з нею провели три дні. Ранками вона бігла в село, якось улаштовувала свої практикантські справи, приносила від тітки, в якої вони квартирували, або з крамнички сякий-такий підхарчівок, а далі час був наш. І погода була в самий раз по нас, тепла навіть ночами. Ми блукали по лузі й над річкою — і цілувались, купались, розмовляли, співали пісень (виявилось, що нам подобаються одні й ті ж) — і цілувались; вночі я показував їй, де які зірки, або розповідав смішне, вона сміялася вдячно, терлась обличчям об плече чи груди… і ми знову цілувались. Я не великий знавець жінок, небагато в мене їх було; та вона була — мов джерельна вода.
XXI. Экспедиція
Але на третій день я занудьгував… не занудьгував, коли чесно вже, занепокоївся: не може все далі в нас продовжуватися просто так, треба щось вирішувати… а я не був готовий вирішувати. І я сказав їй, що мені пора, в понеділок, мовляв, на роботу (це була неправда). Вона провела мене до автобуса. На прощання кілька разів повторила: “Напиши мені… напиши!”
Не веселое было утро, когда они вышли на улицу. Дождь лилъ ливмя и по небу ходили густыя, дождевыя облака. Вся ночь была дождливая; на улицѣ стояли вездѣ большія лужи и канавы были до краевъ наполнены водой. На небѣ виднѣлись едва замѣтные отблески начинающагося дня, что еще болѣе увеличивало окружающій ихъ мракъ. Свѣтъ фонарей сталъ замѣтно тусклѣе, накладывая еще болѣе мрачный оттѣнокъ на мокрые дома и грязные улицы. Никто повидимому не поднимался еще въ этой части города; окна въ домахъ были плотно прикрыты ставнями, а на улицѣ, по которой они шли, все было пусто и безмолвно.
Я обіцяв… і не написав. Стримало міркування, яке часто навідується до чоловіків після того, як вони “доможуться свого”: надто вже легко вона мені піддалась. Мені піддалась — й іншому так піддасться. Та й взагалі вона не дуже відповідала образові “дівчини моєї мрії”, який майорів у моїй інтелігентній душі.
Начинало разсвѣтать, когда они повернули въ Бетнель-Гринъ-Роадъ. Многіе фонари были уже погашены. Нѣсколько деревенскихъ повозокъ медленно тащились къ Лондону и только изрѣдка проносилась мимо нихъ почтовая карета, вся покрытая грязью; кучеръ время отъ времени надѣлялъ ударами бича перваго попавшагося ломовика, который не свернулъ во время съ дорога, вслѣдствіе чего онъ могъ опоздать и пріѣхать на четверть часа позже. Нѣкоторые трактиры были уже открыты и въ нихъ горѣлъ газъ. Мало по малу стали открываться и лавки и на улицахъ показался народъ. Появились группы рабочихъ, затѣмъ мужчины и женщины съ корзинами рыбы на головѣ, повозки, запряженныя ослами и нагруженныя овощами, двухъ-колесныя тачки съ мясомъ, молочницы съ ведрами молока, словомъ — непрерывная вереница разнаго люда, снабжающая всевозможными припасами восточныя окраины города. Шумъ и гулъ увеличивались по мѣрѣ того, какъ они приближались къ городу; когда они дошли до улицъ между Шордичемъ и Смитфильдомъ гулъ этотъ перешелъ въ настоящій ревъ. Было уже довольно свѣтло, и населеніе Лондона принималось за свои дневныя заботы, кончающіяся только съ наступленіемъ ночи.
Пройдя Сенъ-Стритъ и Кроунъ-Стритъ, затѣмъ Финсбюри-Стритъ, мистеръ Сайксъ прошелъ черезь Чисуэлль-Стритъ въ Бариканъ, потамъ Лонгъ-Ленъ, Смитфильдъ, откуда несся смѣшанный гулъ всевозможныхъ звуковъ, поразившій Оливера Твиста.
Дівчата наближаються. Порив вітру відносить хвилясте, розпушене по плечах волосся Клави вбік і на мить надає їй схожості з тією жінкою на фотографії, яку показував мені Багрій; схожість не зовнішня, вони несхожі — у тієї видовжене обличчя, у цієї кругле із пухленькими щічками, і постави різні… а в чому ж? Мені стає не по собі, душу млоїть холод — холод усвідомлення непоправної втрати.
Былъ рыночный день. Вся мостовая была покрыта густымъ слоемъ чуть не по самую щиколотку слоемъ грязи; паръ, подымавшійся отъ разгоряченнаго скота, смѣшивался съ густымъ туманомъ, нависшимъ надъ городомъ. Постоянныя загородки въ центрѣ обширной площади, а также другія, сдѣланныя на скорую руку, были биткомъ набиты баранами; вдоль водопоя цѣлыми рядами стояли привязанные къ столбамъ быки и разныя животныя. Поселяне, мясники, погонщики скота, разносчики, мальчишки, воры, бродяги самаго низкаго разряда, все смѣшалось въ одну густую толпу. Свистъ погонщиковъ, лай собакъ, мычанье и ревъ быковъ, блеяніе барановъ, визгъ и хрюканье свиней, крики разносчиковъ, проклятія и ругательства неслись со всѣхъ сторонъ, смѣшиваясь съ звонками и гуломъ голосовъ, доносящихся изъ ближнихъ трактировъ. Все кругомъ толпилось, толкалось, тискалось, орало, вопило! То и дѣло раздавалось хлопанье бича спѣшившихъ на рынокъ, въ каждомъ углу рынка раздавались окрики и отвратительная ругань. Кругамъ вездѣ по всему рынку слонялись неумытыя, небритыя и грязныя фигуры, старавшіяся локтями проложить себѣ дорогу сквозь толпу. Все это вмѣстѣ взятое представляло собою картину, ошеломляющимъ и одуряющимъ образомъ дѣйствующую на всѣ ваши чувства.
Що ж зараз буде?.. Ось наближається жінка, яку я любив і зрадив. Бо ж справжнє у нас із нею було, справжнє — тепер я виразно це розумію. І чому я їй не написав? Чи зустрів ти “дівчину своєї мрії”, телепню, за минулий рік? Авжеж… Та й мрія ж ця, образ, — від вражень кіно, від платівок, від показухи. А в цієї — все непідробне, справжнє, своє… як вона обличчям до тебе, хлюста, притискалась, до руки твоєї!..
Сходимося. Перший порух у мене: пройти мимо, не дивлячись, — тільки б швидше все лишилось позаду. Але ні, для мінімізації відмін треба повторювати все до моменту вагань: гукнути її чи не гукнуть? Варіанти починаються з вагань.
Мистеръ Сайксъ тащилъ за собою Оливера, локтями пролагая себѣ путь сквозь непроницаемую толпу народа и не обращая вниманія ни на какія картины и ни на какіе звуки, такъ поражавшіе Оливера. Два или три раза раскланялся онъ съ проходившими мимо знакомыхъ, отказываясь отъ приглашенія выпить рюмочку — другую; онъ спѣшилъ пробраться сквозь толпу и, когда вышелъ на болѣе свободное мѣсто, направился черезъ Хоссиръ-Ленъ прямо къ Хольборну.
Зупиняюсь, заводжу ту ж розмову, отримую ті ж поради й відповіді від високої рудої Світлани: про автобус і що на практиці тут… І Клава, імені якої я не знаю і не взнаю, так само дивиться: ну, придумай же що-небудь! Зараз ми розійдемось — і все… І мені по-дурному здається, що вона зараз візьме й кинеться мені на шию, — що я тоді буду робити?
— Ну, ты щенокъ, — сказалъ Сайксъ, взглянувъ на часы церкви Св. Андрея, — уже почти семь часовъ. Прибавь-ка шагу, лѣнтяй ты этакій!
Онъ крѣпче стиснулъ руку Оливера и зашагалъ еще быстрѣе прежняго, такъ что мальчику пришлось бѣжать чуть ли не опрометью, чтобы поспѣть за разбойнкомъ.
Вони йдуть далі. Я дивлюся вслід. Клава оглядається. Я її не кличу. Метрів через двадцять оглядається ще раз. Я спохоплююсь: чого це я стою, як бовдур, уже почався варіант! Іди своєю дорогою у своїх справах: я закидаю рюкзак, іду.
Такъ бѣжалъ Оливеръ до тѣхъ поръ, пока они не прошли Гайдъ-Парка и не повернули къ Кенсингтону, гдѣ Сайксъ замедлилъ шаги. Вскорѣ послѣ этого ихъ нагнала небольшая повозка. Увидя надпись «Хоунлоу», Сайксъ, стараясь быть, по возможности, вѣжливее, попросилъ возницу подвезти ихъ до Айльуорза.
За чверть години з її пам’яті згладиться образ парубка в білому чепчику й з рюкзаком.
— Садитесь, — сказалъ возница. — Это вашъ мальчикъ?
Я йду своєю дорогою у своїх справах, поспішаю до села, до автобуса — і на душі так тоскно від нудьги й самотності. Іду мимо ненашого стіжка по ненашій звивині… а тепер би я їй написав! Ось так і кукатиму сам у житті. Як Багрій.
— Да, мой, — отвѣчалъ Сайксъ, сурово поглядывая на Оливера и рукой его надавливая свой карманъ съ пистолетомъ.
— Отецъ твой слишкомъ скоро ходитъ для тебя, не правда ли? — спросилъ возница, видя, что Оливеръ еле переводитъ духъ.
І сіре сонце з сірого неба освітлює темно-сірий ліс на тому краю долини, сірі луки і сіру бинду ріки. Тільки тепер це не через відстороненість. Зовсім навпаки.
— Нисколько, — поспѣшилъ отвѣтить Сайксъ, — онъ привыкъ, возьми мою руку, Нэдъ! Ну, полѣзай!
Сайксъ посадилъ Оливера на повозку, а возница указалъ ему на кучу мѣшковъ и предложилъ ему лечь и отдохнуть.
Такъ проѣхали они нѣсколько миль и Оливеръ все больше и больше удивлялся, куда собственно везетъ его Сайксь. Они миновали Кенсингтонъ, Гаммерсмитъ, Чисуикъ, Кью-Бриджъ, Брентфордъ и все еще ѣхали впередъ, какъ будто бы только что начали свое путешествіе. Когда они проѣхали мимо трактира, извѣстнаго подъ названіемъ «Карета и Лошадь», за которымъ начинался перекрестокъ, повозка остановилась.
Далі було просто. Автобусом до Славгорода, звідти другим до Бихова. Квитків на поїзди південного напрямку з нагоди початку відпускного сезону нема — десятку провідниці купейного вагона, прикотив у місто, на околиці якого той авіазавод і КБ Бекасова.
Сайксъ поспѣшно вылѣзъ изъ повозки, поднялъ Оливера и спустилъ его на землю, злобно взглянувъ на него и многозначительно похлопавъ по карману съ пистолетомъ.
— До свиданья, мальчикъ, — сказалъ возница.
Найтруднішим виявилось потрапити на прийом до Івана Володимировича. “Генеральний конструктор взагалі вельми рідко приймає сторонніх відвідувачів. Зверніться з своєю справою до заступника по загальних питаннях, по коридору п’яті двері наліво. Не бажаєте? Ну, викладіть ваше прохання письмово, залиште в секретаря — розглянуть…” Довелося сказати прямо:
— Ты чего надулся, — сказалъ Сайксъ, тряхнувъ мальчика, — чего надулся? Щенокъ! Не сердитесь на него.
— О, нѣтъ! — отвѣчалъ возница, усаживаясь на повозку. — А погода все таки ничего, — и съ этими словами онъ уѣхалъ.
— Я з приводу недавнього падіння БК-22 в Сибіру. Знаю причину.
Сайксъ подождалъ, пока повозка отъѣхала на нѣкоторое разстояніе, и тогда сказалъ Оливеру, что онъ можетъ осмотрѣться кругомъ, если желаетъ, но никого не увидитъ, и затѣмъ повелъ его дальше.
Наполоханий референт щез за оббитими шкірою дверима — і Бекасов сам вийшов зустріти мене.
На нѣкоторомъ разстояніи отъ трактира они повернули влѣво, а немного погодя вправо и довольно долго шли въ этомъ направленіи, проходя мимо большихъ садовъ и красивыхъ домовъ, пока не дошли до города, нигдѣ не останавливались, а если останавливались, то лишь для того, чтобы выпить пива. Въ городѣ на стѣнѣ одного дома Оливеръ прочелъ надпись большими буквами «Гамптонъ». Отсюда они вышли въ поле, гдѣ бродили нѣсколько часовъ, а затѣмъ вернулись обратно въ городъ и отправились въ старый трактиръ съ выцвѣтшей почти совсѣмъ вывѣской. Они вошли здѣсь въ кухню и Сайксъ приказалъ подать обѣдъ.
Далі було все: моє повідомлення про надрізи, негайний дзвінок Бекасова на завод — перевірити, дуже швидка відповідь із цеху, що перевірили і підтверджується, негайна команда поставити такі гвинти на повні аеродинамічні випробування, створити комісію, ревізувати склад, перевірити гвинти в усіх складених літаках і тих, що працюють… Та вже в момент зустрічі з Іваном Володимировичем я відчув: відлягло, відпустило. Спокійно долетить і сяде той літак. Немає більше рисок на гвинтах.
Кухня помѣщалась въ старой комнатѣ съ низкимъ потолкомъ, посреди котораго тянулась толстая балка; противъ очага стояли скамьи съ высокими спинками и на нихъ сидѣли суровые на видъ люди въ блузахъ; они пили и курили. Никто изъ нихъ не обратилъ вниманія на Оливера, а еще менѣе на Сайкса, а такъ какъ въ свою очередь и Сайксъ не обращалъ на нихъ вниманіе, то онъ вмѣстѣ со своимъ маленькимъ спутникомъ усѣлся въ углу, не интересуясь вовсе ихъ обществомъ.
Єдине, про що я ще поклопотав перед Бекасовим, це щоб Петро Денисович Лемех (він саме допрацьовував в КБ останні тижні) неодмінно був включений у комісію. Генеральний конструктор не заперечував, а в усьому іншому можна було покластися на обставини й характер Петра Денисовича. Неприязні до бідолашного начцеху Фелікса Юрійовича я більше не відчував, але правило щонайменших відмін між варіантами повинно бути дотримане.
На обѣдъ имъ подали холоднаго мяса. Послѣ обѣда они сидѣли очень долго, такъ что Оливеръ, пока Сайксъ курилъ трубку за трубкой, началъ уже думать, что они не пойдутъ дальше. Утомленный продолжительной ходьбой и тѣмъ, что такъ рано всталъ сегодня, онъ сперва дремалъ понемногу, а затѣмъ усталость взяла верхъ надъ нимъ и онъ уснулъ.
— Звідкіля ви взнали про надрізи? — допитувався Бекасов.
Было совсѣмъ темно, когда онъ проснулся отъ толчка Сайкса. Онъ сѣлъ и оглянулся кругомъ, съ удивленіемъ глядя на своего почтеннаго компаньона, который дружески бесѣдовалъ за кружкой эля съ однимъ изъ поселянъ.
— Не можу сказати, Іване Володимировичу, не маю права.
— Вы сказали, кажется, что ѣдете до Нижняго Галлифорда, да? — спросилъ Санксъ.
— Виз Сибіру?
— Да, — отвѣчалъ поселянинъ, который чувствовалъ себя не совсѣмъ, а можетъ быть и совсѣмъ хорошо отъ выпитаго имъ эля. — Доѣду теперь скоро. Лошади моей не придется тащить такого груза, какой она тащила сегодня утромъ, и она скоро добѣжитъ до мѣста. За ея здоровье! Лошадка добрая, право!
— Ні.
— Не найдется ли у васъ мѣстечка для меня и моего мальчика? — спросилъ Сайксъ, подвигая кружку эля своему новому знакомому.
— Так… Може, й до цього уже дійшли. — Він понизив голос. — Ви із майбутнього? Було ще щось з “двадцять другими”, так?
— Если по дорогѣ, то найдется, — отвѣчалъ поселянинъ. — Вамъ нужно въ Галлифордъ?
Світла голова, поглянь-но! Чи це в нього від того варіанту лишилось? Багрій би тут позловтішався наді мною — “з майбутнього”.
— Въ Шеппертонъ, — сказалъ Сайксъ.
— Ні, Іване Володимировичу, я з Бердянська.
— Тогда я подвезу васъ; мнѣ по дорогѣ, - отвѣчалъ поселянинъ. — Все уплочено, Бекки?
— Другой джентльменъ заплатилъ, — отвѣчала дѣвушка.
VII. Повернення
Я над кручею біля тієї звивини Осколу. Хмари стали ще пишнішими за ці дві години, вітер їх жене ще швидше… В сучасне з минулого повернутися по своїй пам’яті легше, так би мовити, за течією; камера необов’язкова. Але однаково довелося пірнати в найзагадковіші глибини відстороненості й загальності, туди, де чигає небезпека перетворитися в хихикаючого ідіота, а то й ще гірше. Сувора річ — дальній закид, надто коли вперше.
— Какъ-же такъ! — съ недоумѣніемъ сказалъ поселянинъ. — Не хорошо, какъ будто бы!
Тут усе гаразд: нічого немає. Як і не було… так і не було ж. Чудесний вид на долину Оскола, на луки, на осикові й тополині гаї. Стоп — є відміна: старуха в тому місці, де лежав літак! Чи вона була? Ні, не була, по сухому туди пошуковики ходили. А зараз вигнулась там дуга з блиском зарослої лататтям води, отороченої кущами й невеликими деревцями. По ідеї, тут і мала бути старуха: не завжди ж Оскол вигинався петлею, тік, певне, і попід самою кручею.
— Почему же? — спросилъ Сайксъ. — Вы дѣлаете мнѣ одолженіе и я въ свою очередь хотѣлъ угостить васъ кружкой пива.
Бач… зарубка на згадку. За це я, мабуть, і люблю річки, що вони схожі на людське життя; а старухи — мов варіанти. Річка, змінивши русло, тече далі, а варіанти-старухи заростають, висихають… забуваються.
Поселянинъ задумался, причемъ лицо его приняло глубокомысленное выраженіе, а затѣмъ пожалъ руку Сайкса и сказалъ, что онъ хорошій малый. Мистеръ Сайксъ отвѣчалъ на это, что онъ шутитъ. И дѣйствительно, будь поселянинъ трезвъ, онъ врядъ ли сказалъ бы такую вещь серьезно.
А тут, наверху, сліди ще є: овальна вм’ятина в траві, де я лежав, протоптані стежинки, дірки від кілочків двох наметів, недокурки навколо. Але це уже ні про що не говорить: мало чого сюди могли приїхати люди, встановити намети! Ці сліди — до першого дощу.
Обмѣнявшись еще нѣсколькими комплиментами, они простились со всей компаніей и вышли изъ трактира. Дѣвушка забрала кружки и стаканы и, не выпуская ихъ изъ рукъ, вышла также поглазѣть на уѣзжающихъ.
Нема, як і не було. І трохи шкода, що “як і не було”,— бо ж було. І Бекасову нічого не міг сказати… Прикра це специфіка у нашої роботи, що не можна відкриватись. З одного боку, правильно, ні до чого оголошувати, що численні нещастя можна виправити закидами в минуле, — бо почнуть усі пустувати й гарцювати, що й не впораєшся. А з другого — виходить, буцім і немає результатів нашої роботи. Літак пролетів благополучно. Ну й що? Дивно, якби було інакше. Справді дивно.
Лошадь, за здоровье которой пилъ ея хозяинъ, стояла подлѣ трактира, запряженная въ телѣжку. Оливеръ и Сайксъ безъ дальнѣйшихъ церемоній тотчасъ же усѣлись на телѣжку; что касается поселянина, то онъ прежде чѣмъ сѣсть еще минуты двѣ, три говорилъ о томъ, что ни хозяину трактира и никому въ мірѣ не добыть такой лошади, какъ у него. Садясь на телѣжку, онъ попросилъ трактирщика провести немного лошадь и затѣмъ пустить. Какъ только хваленая лошадка почувствовала себя на свободѣ, такъ тотчасъ завертѣла головой, то подымая ее вверхъ, то мотая ею изъ стороны въ сторону, затѣмъ бросилась къ окнамъ и, наконецъ, поднявшись эта дыбы, повернула на дорогу и во всю прыть понеслась изъ города. Ночь была темная. Густой туманъ, подымавшійся надъ рѣкой и болотистой мѣстностью, стлался кругомъ по полямъ. Холодъ пронизывалъ насквозь. Никто не говорилъ ни слова; поселянинъ сидѣлъ совсѣмъ сонный, а Сайксъ былъ не въ такомъ настроеніи духа, чтобы говорить. Оливеръ сидѣлъ скорчившись въ углу телѣжки; объ былъ полонъ самыхъ ужасныхъ предчувствій и когда смотрѣлъ на деревья, то ему казалось, что это призраки, которые раскачиваютъ безобразныя руки свои, радуясь окружающему ихъ мраку и запустѣнію.
От якби був якийсь такий варіантний кіноапарат або відеомаг — з накладанням варіантів. Скажімо, летить літак, набирає висоту — і розділяється на два: один падає, другий летить далі. Або хлопчак запливає за фарватер — і там розділяється: один тоне, розітнений крилом “Комети”, а другого Риндичевич виганяє на берег і дере ременем; тоді й мамуня була б не в претензії… Певне, будуть і такі апарати, раз виявились можливими наші діла. Непогано б їх мати, щоб доводити до загального відома, що наша реальність — розумна ноосферна діяльність людей — тим і різниться від реальності кішок і корів, що не цілком однозначна, допускає перехід як можливого в дійсне, так і навпаки.
Когда они проѣзжали мимо церкви въ Сенбюри, часы пробили семь. Въ окнѣ дома перевозчика виднѣлся огонь, свѣтъ котораго длинной полосой тянулся черезъ дорогу, вслѣдствіе чего мракъ еще болѣе сгустился надъ тисовыми деревьями, осѣняющими могилы. Гдѣ то слышался плескъ воды и ночной вѣтерокъ тихо шелестилъ листьями, — нѣжная музыка, убаюкивающая крѣпкій сонъ смерти.
До речі, про Риндичевича, а його ж то чому нема? Порушення звичаю. Пиво з таранькою — це бог з ними, про них я сказав, щоб потішитися виразом обличчя Артурича, але сам Риндя має бути тут як штик. Не зустрінути після такого закиду!.. Йому більше всіх мусить бути цікаво, як там і що, самому доведеться не раз іти. Невже не впорався з своїм академіком? Зачекаємо ще.
Сенбюри остался позади и они снова ѣхали по пустынной дорогѣ. Проѣхавъ двѣ, три мили, телѣжка остановилась. Сайксъ слѣзъ на землю, взялъ Оливера за руку и они снова отправились пѣшкомъ.
Спускаюся вниз, проходжу мимо нової ста-рухи лугом до кінця звивини, знаходжу те джерельце і, позаяк пива нема, п’ю з жмені воду. Гожа й ця вода, та не та, глеєм відганяє. І вода не та, і річка не та — та і я повернувся трохи не таким. Збіднив своє життя…
Въ Шеппертонѣ они никуда не заходили, несмотря на то, что мальчикъ почти совсѣмъ выбился изъ силъ, но продолжали идти среди окружающей ихъ тьмы и грязи, по темнымъ проулкамъ и открытымъ мѣстамъ, пока не увидѣли на нѣкоторомъ разстояніи мерцавшихъ вдали огоньковъ города. Оливеръ внимательно всматривался впередъ и наконецъ увидѣлъ воду и мостъ.
Повертаюсь нагору: нема мого Святослава шановного Івановича! По межі між кукурудзою і соняшником іду до шоссе, а по ньому до автобусної зупинки.
Сайксъ шелъ прямо туда, и дойдя до моста, свернулъ вдругъ влѣво и пошелъ вдоль берега.
— Вода, — подумалъ Оливеръ, дрожа отъ страха. — Онъ привелъ меня нарочно въ это пустынное мѣсто, чтобы убить.
Онъ готовъ былъ уже броситься на землю, собираясь бороться за свою юную жизнь, когда увидѣлъ, что они подошли къ какому то дому, совершенно ветхому и полуразрушенному. По обѣ стороны крыльца было по окну, а надъ ними еще одинъ этажъ, но нигдѣ не было никакихъ признаковъ огня. Домъ былъ совсѣмъ темный. и снаружи казался необитаемымъ.
…На автовокзалі мій автобус зупиняється саме біля газетного кіоска на пероні. Помічаю там місцеву газету з портретним некрологом на першій сторінці. Беру: мати рідна, — академік О.І.Мискін раптово помер учора від… крововиливу в мозок! Виходить, сплохував Риндя?
Сайксъ, продолжая держать Оливера за руку, и пошелъ къ дверямъ и поднялъ щеколду. Дверь открылась, и они вошли.
Влітаю в кабінет Багрія. Артур Вікторович жде мене — і видно по ньому, що жде довго і з тривогою. Підхоплюється, стискає в обіймах:
— Ну, хоч з тобою все гаразд! Молодчина, впорався на відмінно.
XXII. Кража со взломомъ
— А що із Славком? — я вивільняюсь, бачу на столі шефа ту ж газету з некрологом. — Де він?
— Эй! — крикнулъ громкій, хриплый голосъ, какъ только они вошли въ корридоръ.
— Сидить.
— Не ори такъ, — сказалъ Сайксъ, запирая за собой дверь. — Посвѣти намъ, Тоби!
— Ахъ, другъ мои сердечный! — крикнулъ тотъ же голосъ. — Свѣту, Барней, свѣту! Проси джентльмена! Да проснись ты!
— Як сидить?
Послышалось паденіе какого-то предмета, быть можетъ сапога, который былъ, вѣроятно, брошенъ, чтобы разбудить спавшаго, а вслѣдъ за этимъ бормотанье человѣка, который, повидимому, никакъ не могъ проснуться сразу.
— Так сидить. У камері попереднього ув’язнення під слідством. З’ясовують хто він за один, спонукальні причини і таке інше… Казав же йому, не раз казав: тонше треба працювати, делікатніше! Ну що це: взяв і вимкнув струм…
— Слышишь ты? — крикнулъ опять тотъ же голосъ. — Тамъ въ корридорѣ Билль Сайксъ и никого нѣтъ, кто бы встрѣтилъ его, а ты вотъ дрыхнешь себѣ, точно опіума за ужиномъ наѣлся. Проснулся ты, наконецъ? Вставай, коли не хочешь, чтобы я пустилъ въ ходъ желѣзный подсвѣчникъ.
Багрій вмощується на край столу, закурює, розповідає.
По полу зашлепали чьи-то истоптанныя туфли и изъ дверей съ правой стороны показалась сначала рука съ подсвѣчникомъ и свѣчей, а затѣмъ фигура человѣтся, который говорилъ въ носъ и котораго мы видѣли уже въ трактирѣ Сафронъ-Гилля.
Риндичевич здійснив 15-годинний закид і з’явився в інституті нейрології перед кінцем робочого дня — в амплуа профспілкового інспектора по техніці безпеки й охороні праці. У лабораторію Мискіна на четвертому поверсі він піднявся за годину до вибуху балона, в розпал підготовки досліду. Момент був не з найвдаліших — і Мискін (низькорослий, лисий, бородатий, з високим голосом і проникливим поглядом… не з симпатяг був покійний) зразу ж заходився його випроваджувать: у нас тут ось усе в порядку, я директор інституту й за все відповідаю. На це Риндя резонно, хоч і не зовсім тактовно зауважив, що одне з другого не витікає (тобто, що раз тут директор, то неодмінно й порядок) і він хоче все-таки оглянути. Академік і директор відразу підзавівся, взяв нотою вище: такі огляди належить проводити в робочий час, а зараз день закінчено, і нічого стороннім в таку пору вештатися по лабораторіях.
— Тож я саме й прибув для перевірки ваших робіт у вечірній час, — знову резонно відповів “інспектор”,— позаяк саме в такий час у вас трапляється найбільше число порушень ТБ… — і він перейшов до справи. — Ось перше порушення я маю перед очима, — він показав на балон біля камери-операційної, — так працювати не можна. Його треба надійно відгородити ґратками, а краще винести в коридор, там закрити і провести в лабораторію крізь стіну трубу.
— Мистеръ Сайксъ! — воскликнулъ Барней съ искренней или притворной радостью, неизвѣстно. — Войдите, сэръ, войдите!
— Послухайте, ось котіться ви!.. — Мискін дедалі більше втрачав терпіння; настроєний вести дослід, він і думати не хотів, щоб відкладати та переробляти. — Ми завжди так працювали, всі так працюють — і нічого.
— Сюда, впередъ! — сказалъ Сайксъ, толкая Оливера передъ собой. — Живѣй, не то наступлю тебѣ на пятки.
— І незаряджені рушниці стріляють раз у житті, товаришу директор, — парирував Риндичевич. — Сатураторники та й то місце зарядки сифонів газводою не забувають обгратувати, а там тиски не такі, як у цьому балоні. Так що я вимушений наполягати на обрамленні. Інакше працювати не дозволю.
Бормоча проклятія на медлительность Оливера, Сайксъ толкалъ его передъ собою и спустя минуту они вошли въ низкую, мрачную комнату съ закоптѣлымъ очагомъ, двумя, тремя поломанными стульями, столомъ и старымъ диваномъ, на которомъ лежалъ, растянувшись во всю длину, мужчина и курилъ длинную глиняную трубку. На немъ былъ надѣтъ модный сюртукъ табачнаго цвѣта съ большими бронзовыми пуговицами, оранжевый шейный платокъ, жилетъ съ яркими отворотами и драповые панталоны. Мистеръ Крекитъ (это былъ онъ) не обладалъ большимъ количествомъ волосъ ни на головѣ, ни на лицѣ; волоса, сколько ихъ было, отличались красновато-рыжимъ цвѣтомъ и были завиты длинными локонами въ видѣ пробочниковъ, въ которые онъ время отъ времени запускалъ свои грязные пальцы, украшенные большими дешевыми кольцами. Онъ былъ нѣсколько выше средняго роста и ноги у него были слабыя, но это послѣднее обстоятельство не печалило его и онъ съ видимымъ удовольствіемъ любовался своими высокими сапогами съ отворотами.
— Ви — мені?! — обурився академік. Так, словом по слову, і розігралась та неподобна сцена, в якій низенький Мискін, розпалений і розчервонілий, наступав на Риндичевича, кричав бридким голосом: “Та як ви смієте перешкоджати моїм дослідженням?! Вас самого треба сховати за грати… в зоопарку! І звідки вас такого викопали: обрамувати… газвода… тебе… я тобі покажу тебе!” І його співробітники подавали репліки, і навіть собака в камері, прив’язана на столі, але ще не оперована, почала сердито гавкати.
— А, та що я буду з вами теревенити! — й “інспектор” підійшов до лабораторного електрощита, повернув пакетні вимикачі (індикаторні лампочки приладів погасли), став під щитом в непохитній позі. — Не будете працювати, доки не переробите!..
— Билль, мой милый, — сказала эта особа, поворачивая голову къ дверямъ, — какъ я радъ тебя видѣть. Я уже начиналъ бояться, что ты отказался отъ предпріятія, и думалъ, что мнѣ одному придется совершить это похожденіе… Э — э!..
Послѣднее восклицаніе относилось къ Оливеру, при видѣ котораго мистеръ Тоби Крекитъ моментально сѣлъ на диванъ и спросилъ, кто это.
Я слухаю, і мені робиться не по собі. З одного боку, почуття Славка можна зрозуміти: прибув рятувати людину — і нарвався на таке. А з другого… бач, он як підвела його простуватість, та простота, що справді гірше лиходійства. “Маю право” — і попер. У самий розпал підготовки експерименту. Треба ж хоч трохи читати в душах! У такій ситуації не те що академік, що звик відчувати себе в своєму інституті царем і богом, — рядовий експериментатор і три може кинутися з кулаками.
— Мальчикъ. Только мальчикъ, — отвѣчалъ Сайксъ, придвигая стулъ къ огню.
— Вийдіть геть! — горлав, підступаючи до “інспектора”, Омелян Іванович, у якого почервоніла навіть лисина. — По якому праву?! Ви хуліган, розбишака!
— Одинъ изъ питомцевъ мистера Феджина? — воскликнулъ Барней и осклабился.
І він раптом смикнувся, перекинувся горілиць.
— Феджина? — воскликнулъ Тоби, всматриваясь въ Оливера. — Неоцѣненный мальчишка выйдетъ изъ него… Превеликолѣпно будетъ таскать въ церквахъ платки изъ кармановъ старыхъ леди! Съ такой мордочкой можно составить себѣ цѣлое состояніе.
— Глибокий інсульт із враженням життєво важливих центрів мозку, — закінчив розповідь Багрій. — Адже ж він був гіпертонік, Омелян Іванович, та ще з імпульсивним, холеричним темпераментом… Від такої напасті якщо хтось і міг його врятувати, то лише він сам. Смерть настала через півгодини. Ну а далі… прибігла охорона, прибула міліція. Ніяких документів у Святослава Івановича, звичайно, не виявилось, нічого пояснити він не міг. Ось і…
— Ну, будетъ тебѣ, - съ нетерпѣніемъ прервалъ его Сайксъ и, подойдя къ Тоби, шепнулъ ему нѣсколько словъ на ухо, что привело въ весьма веселое настроеніе мистера Крекита, который хохоталъ и все время съ удивленіемъ посматривалъ на Оливера.
— Але вибуху все ж не було?
— А теперь, — сказалъ Сайксъ, садясь на прежнее мѣсто, — если ты дашь намъ чего нибудь поѣсть и попить, ты подбодришь насъ, или по крайней мѣрѣ меня, на предстоящіе намъ подвиги. Ну, ты, садись къ огню и передохни; тебѣ сегодня ночью, хотя и недалеко, придется снова идти съ нами.
Артур Вікторович дивиться на мене з іронією, відповідає фразами з анекдоту:
Оливеръ съ недоумѣніемъ взглянулъ на Сайкса и, придвинувъ стулъ къ огню, сѣлъ на него, обхвативъ руками голову, которая сильно разболѣлась, такъ что онъ едва понималъ, гдѣ находится и что происходитъ кругомъ него.
— “Але хворий перед смертю пропотів?” — “О, так!” — “Ось бачите”… Яке має значення, що не вибухнув балон, якщо академік помер!
— Найбезпосередніше: ви ж дали Риндичевичу нездійсненне завдання. Смерть настала через півгодини, приблизно в той же час, в який Мискін загинув від вибуху?
— Ну-съ, — сказалъ Тоби, когда молодой еврей подалъ остатки кушанья и бутылку на столъ. — За успѣхъ нашего предпріятія.
— Так.
Онъ всталъ, чтобы почтить свой тостъ и, поставивъ пустую трубку въ уголъ, подошелъ къ столу, налилъ стаканъ водки и выпилъ его залпомъ. Мистеръ Сайксъ сдѣлалъ то же самое.
— Отже те, що моменти смерті від різних причин співпали в обох варіантах, і говорить, що ці різні причини — зовнішні марниці, а глибинна одна — у характері й стилі роботи покійного Мискіна. І правильно ви хотіли обійти її на щонайменших варіаціях: щоб вибух балона, не вбивши Мискіна, хоча б напоумив його. А то загадали: жодних вибухів у лабораторії. І щоб було тихо. Не могло бути тихо — уберегли голову Омеляна Івановича від зовнішнього вибуху, так її розніс вибух зсередини!
Багрій дивиться на мене схвально:
— Слѣдуетъ выпить и мальчику, — сказалъ Тоби, наполняя стаканъ до половины. — Ну, ты, дитя невинное, выпей!..
— Так, саме “розніс”, бо ж череп-то розтинали… Ростете, Олесю, добре мотивуєте. До цього закиду ви так ще не вникали… Все правильно, я в такому дусі й пояснив Воротиліну: його, мовляв, наказ, його і вина, хай визволяє Святослава Івановича з каталажки. Але й тому… тому теж хай це послужить добрим уроком! Так не можна… — Шеф знову світло дивиться на мене. — А по-справжньому, Олесю, виручили свого друга Риндю ви — вашим надзакидом і його результатами. Без цього Гліб О. і пальцем більше б не поворухнув. Ні, молодець, герой, вимагайте тепер що завгодно!
— Право, — сказалъ Оливеръ, съ мольбой поднявъ глаза на Тоби, — я… не…
Еге, нагоду проґавити не можна. Я настільки виріс в очах Артурича, що він зі мною навіть на “ви”.
— Пей! — крикнулъ Тоби. — Ты думаешь, я не понимаю, что полезно для тебя? Прикажи ему выпить, Билль!
— Відпустку на тиждень із завтрашнього дня.
— На тиждень?! — той зіскакує з стола. — І це зараз, коли ти лишився один! Ти при своєму глузді?.. Два дні після повернення Риндичевича.
— Слушайся лучше! — сказалъ Сайксъ, хлопая рукой по карману. — Чортъ возьми! съ нимъ возни больше, чѣмъ съ цѣлой семьей Доджеровъ. Пей, упрямый чертенокъ, слышишь!
— Чотири, Артуричу. Треба!
Испуганный угрозами разбойниковъ, Оливеръ поспѣшно проглотилъ содержимое стакана, послѣ чего съ нимъ сдѣлался страшный приступъ кашля, который доставилъ невѣроятное наслажденіе Toби Крекиту и Барнею и даже вызвалъ улыбку на хмуромъ лицѣ мистера Сайкса.
— Три доби — і ні години більше.
Послѣ ужина, за которымъ Оливера насильно заставили съѣсть, хотя одну корку хлѣба, мужчины улеглись вздремнуть немножко передъ отправлшіемъ въ путь. Оливеръ остался на стулѣ у огня, а Барней, завернувшись въ одѣяло, растянулся на полу у самой рѣшетки камина.
Ось, дивіться, проси в нього!.. Тоді було три дні — і тепер. Змотаюся в Горки. Зараз травень, у сільгоспакадемії екзаменаційна сесія — Клава має бути там. Чи пам’ятає вона голубоокого блондина, з яким розминулась минулого літа біля Проні? Нічого, побачить — згадає. Не може такого бути, щоб у нас з нею нічого не було, не в минулому — так у майбутньому.
Они спали, или просто лежали неподвижно, въ теченіе нѣкотораго времени; одинъ только Барней вставалъ раза два, чтобы подбросить угля въ каминъ. Оливеръ находился въ состояніи тяжелой забывчивости, во время которой ему представлялось, что онъ ходитъ по темнымъ проулкамъ, или бродитъ по кладбищу, или видѣлъ другіе эпизоды, случившіеся въ теченіе дня. Изъ этого состоянія его вывело восклицаніе Тоби Крекита, объявившаго, что уже больше половины второго.
Въ одну минуту всѣ были на ногахъ и поспѣшно занялись разьыми приготовленіями въ путь. Сайксъ и Тоби повязали головы большими черными платками, такъ что открытой оставалась одна только верхняя частъ лица, и надѣли свои сѣрые плащи. Барней открылъ шкапъ и вынулъ оттуда разные предметы, которые онъ поспѣшно сталъ укладывать въ карманы.
— Подай-ка мнѣ ревуны, Барней, — сказалъ Тоби Крекитъ.
— Вотъ они, — отвѣчалъ Барней, подавая ему пару пистолетовъ. — Мы сами зарядили ихъ.
— Хорошо! — сказалъ Тоби. — А успокоители?
— У меня, — отвѣчалъ Сайксъ.
— Крючки, отмычки, отвертки, потайные фонари… ничего не забыли? — спрашивалъ Тоби, вѣшая небольшой ломъ петлею на крючекъ подъ полой своего сюртука.
— Все въ порядкѣ, - сказалъ его товарищъ. — Теперь остались однѣ только палки.
И съ этими словами онъ взялъ изъ рукъ Барнея одну палку для себя, другую для Тоби и затѣмъ застегнулъ плащъ Оливера.
— Ну, — сказалъ Сайксъ, протягивая руку.
Мозгъ Оливера былъ до того отуманенъ непривычной ходьбой, — воздухомъ, и водкой, которую его заставили выпить, что онъ рѣшительно ничего не понималъ и совершенно машинально подалъ руку Сайксу.
— Бери его за другую руку, Тоби, — сказалъ Сайвсъ. — Выгляни, Барней, за двери!
Барней вышелъ и, вернувшись черезъ минуту, доложилъ, что все покойно. Разбойники вышли. Барней заперъ двери, завернулся въ одѣяло и легъ спать.
На дворѣ была непроницаемая тьма. Туманъ былъ теперь еще гуще, чѣмъ съ начала ночи; воздухъ былъ до того пропитанъ имъ, что, не смотря на полное отсутствіе дождя, Оливеръ черезъ нѣсколько минутъ послѣ выхода изъ дому почувствовалъ, что волоса его на головѣ и брови насквозь пропитались сыростью. Они перешли мостъ и направились къ мерцавшимъ вдали огонькамъ, которые видѣли еще раньше. Они такъ быстро шли, что были скоро въ Чертсеѣ.
— Валяй черезъ Чертсей, — шепнулъ Сайксъ, — никто теперь не увидитъ насъ.
Тоби согласился съ нимъ и они бѣгомъ пустились во главной улицѣ маленькаго городка, совершенно пустыннаго въ этотъ поздній часъ ночи. Вездѣ въ домахъ было темно и только кое гдѣ въ окнахъ спаленъ мерцалъ тусклый огонекъ ночника. Тишина ночи нарушалась лишь изрѣдка лаемъ заспанной собаки. Когда люди вышли изъ города, церковные часы пробили два.
Они свернули во дорогѣ влѣво и, пройдя четверть мили, остановились у дома особняка, окруженнаго стѣной, на которую Тоби Крекитъ влѣзъ въ одно мгновеніе ока.
— Давай мальчика, — сказалъ Тоби, — подыми его, а я перехвачу.
Не успѣлъ Оливеръ оглянуться кругомъ, какъ Сайксъ подхватилъ его подъ руки, и черезъ три, четыре секунды мальчикъ и Тоби лежали уже на травѣ по другую сторону стѣны. Сайксъ послѣдовалъ за ними и всѣ они осторожно направились къ дому.
Только теперь въ первый разъ понялъ Оливеръ, доведенный почти до сумасшествія горемъ и ужасомъ, что цѣлью предпринятой экспедиціи былъ грабежъ, а быть можетъ и убійство. Онъ сложилъ руки и невольно вскрикнулъ отъ ужаса. Въ глазахъ у него потемнѣло, холодный потъ выступилъ на лицѣ, ноги подкосились и онъ упалъ на колѣни.
— Встань! — проворчалъ Сайксъ, дрожа отъ бѣшенства и вытаскивая пистолетъ изъ кармана. — Встань или я выпущу тебѣ мозги!
— О, ради Бога, отпустите меня! — плакалъ Оливеръ. — Отпустите меня, дайте мнѣ умереть гдѣ нибудь на полѣ. Я никогда близко не подойду къ Лондону, никогда! О! сжальтесь надо мною и не заставляйте меня воровать. Ради всѣхъ святыхъ ангеловъ на небѣ, сжальтесь надо мной!
Человѣкъ, къ которому мальчикъ обращался съ мольбой, отвѣчалъ ему страшнымъ проклятіемъ и поднялъ уже пистолетъ, но Тоби поспѣшно вырвалъ его и, закрывъ мальчику ротъ рукой, потащилъ его къ дому.
— Тс! — шепнулъ онъ Оливеру, — скажи еще одно слово и я безъ пистолета палкой расправлюсь съ тобой. Шуму не будетъ, а дѣйствіе такое же вѣрное. Сюда, Билль, отвинчивай ставню. Присмирѣлъ теперь, будетъ съ него. Ничего! И постарше его трусили въ первую минуту, особенно въ такую темную и холодную ночь.