– Уж не собираешься ли прибрать прибор к рукам?

— Дурна… — Славко похмурніє на обличчі. — Відплив би. Виплив би — вірніше, половинки б його випливли. Це ж знайшли місце для гри — фарватер, де то “Ракета”, то “Комета”! Мене не за таке драли.

– А почему бы и нет? Он мне еще пригодится.

— І виросла людина! — піддаю я. Риндя косить очима в мій бік, проте не зважає.

– Нельзя. Эта маленькая штучка, как говорится, пострашнее атомной бомбы. Передашь мне.

– При одном условии, – твердо заявил Кузьмичев.

…Трійко хлоп’ят купалися сутінками у відлюдному місці; ще у “квача” грати затіяли — пірнати та ловити один одного. Пройшла “Комета” — одного не стало. Це громаддя і не відчуло на 70-кілометровій швидкості, як її підводне крило, загострене спереду, розітнуло хлопця. Двоє інших стривожились, побігли на рятувальну станцію. Звідти справа перейшла до нас… Випадок простий, Риндичевич змістився на шість годин — і з’явився на березі за чверть години до “Комети”; роздягнувся, заплив, вигнав хлоп’ят із води, а потенційного покійника відшмагав паском від штанів. Таж в остаточній реальності нічого й не трапилося. Мамуня права.

– При каком? – насторожился Николай.

— На мене накивуєте, а самі? — Риндя переходить у наступ. — Ваші ось наміри щодо академікового скальпа чим кращі?

– Ты помогаешь освободить Анну.

– Это невозможно.

— М-м… — Артур Вікторович мнеться з відповіддю. — Так, до речі, про нього — які є пропозиції?

– Это условие.

Николай смотрел на Сергея, раскачиваясь с пятки на носок, нехорошо усмехался.

— Облити Омеляна Івановича перед цим емаллю, — пропоную я невинним голосом.

– Надеюсь, ты все-таки шутишь?

Риндичевич нарешті повертає до мене своє вольове обличчя.

– Нет. Анна должна быть освобождена.

— Вѣжливѣе! — крикнула дѣвушка, на которую было страшно смотрѣть въ эту минуту. — Вѣжливѣе, негодяй! Да, ты былъ вѣжливъ со мною. Я воровала для тебя, когда была наполовину меньше этого мальчика, — указала она на Оливера. — Вотъ уже двѣнадцать лѣтъ, какъ я занимаюсь тѣмъ же ремесломъ и нахожусь на той же службѣ. Знаешь ты это? Говори же! Знаешь ты это?

– А если нет?

— Ти, я дивлюсь, сьогодні в доброму гуморі. Навіть надто.

— Ну полно, полно, — сказалъ еврей, стараясь говорить миролюбивымъ тономъ, — если это и такъ, то вѣдь ты этимъ добываешь средства къ существованію.

– Аппарат останется у меня.

Мені трохи ніяково. Він правий: виробився в мене за недовгий час “міліцейський професіоналізм”, треба ж. З одного боку, спокійне ставлення до нещасть, якими ми займаємося, необхідне для успіху справи, для їх усунення; а з другого — адже це все-таки нещастя. Зуби шкірити недоречно.

А настрій (і тут правий Риндя) у мене справді хороший. І тому, що зараз травневий ранній світанок, рожевий схід, який віщує погожий день. (Це з нагоди неприємності з Мискіним ми зібралися тут так рано.) І взагалі мені двадцять п’ять років, я дужий і міцний тілом, в особистому житті незгод досі не було.

— Ага! — отвѣчала дѣвушка и продолжала дальше, выкрикивая каждое слово. — Это мое средство къ существованію? А сырыя, холодная, грязныя улицы мой домъ? А ты тотъ самый негодяй, который втопталъ меня туда много лѣтъ тому назадъ и будешь держать меня тамъ день и ночь, день и ночь, пока я не умру!

– Я прибегну к самым жестким мерам.

Та Багрій уже почув про фарбу:

— Еще хуже будетъ, — сказалъ еврей, взбѣшенный этими упреками, — еще хуже будетъ, если не замолчишь и скажешь хотя единое слово.

— Ось і з фарбою цією, Святославе Івановичу… грубо, грубо! Ні, вам серйозно треба думати над такими речами, над стилем. Неартистично все якось у вас виходить. Працювати слід над собою.

– Не поможет. Можешь даже убить меня. Аппарат будет в надежном месте.

Дѣвушка ничего не отвѣчала, по въ припадкѣ бѣшенства стала рвать на себѣ волосы и платье и затѣмъ бросилась къ еврею, какъ бы собираясь оставить на немъ слѣды своего желанія отомстить ему. Но Сайксъ схватилъ ее за руки. Рванувшись нѣсколько разъ отъ него, дѣвушка вдругъ потеряла сознаніе.

Оба молчали, не сводя глаз друг с друга.

— Як саме працювати? Скажіть — буду.

— Ну, теперь она успокоится, — сказалъ Сайксъ, укладывая дѣвушку на полъ въ углу комнаты. — У нея страшная сила въ рукахъ, когда на нее находитъ такой стихъ.

– Хорошо подумай, Кузьмичев.

Еврей вытеръ лицо платкомъ и улыбнулся, чувствуя видимое облегченіе, что все кончилось, наконецъ; но ни онъ, ни Сайксъ, ни собака, ни мальчики ничего особеннаго въ этомъ не увидѣли, кромѣ обыкновеннаго случайнаго происшествія, присущаго ихъ ремеслу.

– Ты тоже.

— Ну… класичну літературу читати — ту саму, що в школі проходили лиш мимо. Серйозну музику слухати: Бетховена, Чайковського, Гріга…

— Нѣтъ ничего хуже, какъ имѣть дѣло съ женщинами, — сказалъ еврей;- но онѣ очень ловкія и мы не можемъ обойтись безъ нихъ. Чарли, уложи Оливера въ постель.

Николай снова стал ходить по комнате, взвешивая ситуацию, сказал:

Славко мовчить, але дивиться на шефа такими очима, що все ясно й без слів: ну яке відношення можуть мати до роботи класичні романи й різні там Бетховени, Чайковські!..

— Я думаю, Феджинъ, лучше будетъ не надѣвать ему завтра этого платья, — сказалъ Чарли Бетсъ.

– Скоро съезд зусловского движения.

— Конечно, нѣтъ! — отвѣчалъ еврей, и засмѣялся, какъ смѣялся и Чарли, предлагая ему свой вопросъ.

– Знаю.

Бетсъ, восхищенный даннымъ ему порученіемъ взялъ палку со свѣчей и повелъ Оливера въ сосѣднюю съ комнатой кухню, гдѣ находились два, три соломенника, на одномъ изъ которыхъ мальчикъ спалъ раньше. Здѣсь, то и дѣло заливаясь неудержимымъ хохотомъ, Чарли вынялъ старое порванное платье Оливера, съ такимъ восторгомъ отданное имъ во время пребыванія своего у мастера Броунлоу. Феджинъ случайно пріобрѣлъ его отъ еврея, который купилъ его, что и послужило первымъ ключемъ къ открытію мѣстопребыванія Оливера.

II. Теорія з майбутнього

– Готовишься к нему?

— Снимай-ка съ себя нарядъ-то свой, — сказалъ Чарли, — я отдамъ его Феджину, чтобы онъ спряталъ его. Вотъ такъ потѣха, право!

– Да.

Збоку, мабуть, не зрозуміти, що Риндичевич зараз дістає нагінку (і не першу!) не за провал і навіть не за похибку, а за свою найзначнішу — та й взагалі нашу — справу, після якої він отримав подяку високого начальства, а від мене особисто титул “напувальника-годувальника”. Він виправив невдале стикування, з якого, ніде дітись, почалося складання на навколоземній орбіті “Ангара-1”: стартової, перевалочної й ремонтної бази для польоту на Місяць, до інших планет, — космічного Байконура.

Бѣдный Оливеръ неохотно повиновался. Мистеръ Бетсъ свернулъ новое платье, взялъ его подъ мышку и вышелъ изъ комнаты, оставивъ Оливера въ темнотѣ и заперевъ дверь на замокъ.

– Что собираешься предпринять?

Першою виводили на орбіту рухально-енергетичну станцію — по частинах з огляду на її велетенські розміри; та й частини були такі, що запасу маси для космонавта в кабіні не лишилось. Тобто їх стиковкою автоматично керували з Землі. І — осічка, та така, що ставила під загрозу проект: на стикувальних маневрах випустили увесь запас стисненого повітря, силою якого здійснювались взаємні переміщення частин на орбіті. І частини станції, не з’єднавшись, розходились, відпливали одна від одної — у безмір, у космос, у вічність…

– Специальную программу по телевидению.

Громкій смѣхъ Чарли, голосъ миссъ Бетси, которая пришла во время, чтобы сбрызнуть водой свою подругу и оказать ей нѣкоторыя услуги, дабы привести ее въ сознаніе, все это помѣшало бы, пожалуй, уснуть людямъ въ болѣе счастливомъ положеніи, чѣмъ то, въ которомъ находился Оливеръ. Но мальчикъ былъ слабъ и измучень, а потому скоро уснулъ глубокимъ сномъ.

– Материала достаточно?

Трапилося це з вини керівника стиковки в Центрі управління, спеціаліста, в чиєму досвіді й кваліфікації ніхто — і він сам — не сумнівався: доктора технічних наук Булигіна, 45-річного кремезня з видовженою головою, різкими рисами обличчя, випещеною чуприною й красивими вусами під великим носом (фотографії клієнтів лишаються в нашому архіві). Об’єктів такої маси ще не виводили, тому він вирішив для досліду “похитати” їх на орбіті, перевірити здатність до маневрування; на це пішла половина запасу повітря. Потім повів стикування, з першого разу не поцілив — занервував, підвищив голос на одного з операторів. Той розвів частини станції надто різко… а на це і на наступне гасіння їх швидкості ще потратили повітря. І… на нове зближення й стиковку решток запасу просто не вистачило.

– Более чем.

Булигіна, коли з’ясувалася невдача, “Швидка допомога” відвезла у передінфарктному стані.

XVII. Судьба преслѣдуетъ Оливера. Въ Лондонъ является великій человѣкъ и наноситъ вредъ его репутаціи



Нам допомогло те, що не поспішають у нас до справи оголошувати про наміри в космосі. Якби всі взнали — пиши пропало: психічне поле колективної переконаності, що все склалося саме так, робить реальність необоротною. А так навіть в Центрі далеко не всі в перший день знали про невдачу.

Во всѣхъ хорошихъ мелодрамахъ трагическія сцены смѣняются непремѣнно комическими, что дѣлается съ такою же послѣдовательностью, съ какою въ окорокѣ чередуются слои мяса и жира. Герой падаетъ на солому, отягченный цѣпями и удрученный несчастіями; въ слѣдующей затѣмъ сценѣ его вѣрный, но ничего не подозрѣвающій пріятель забавляетъ слушателей комической пѣснью. Героиня попадаетъ въ руки гордаго и безпощаднаго барона; чести ея и жизни грозитъ опасность и, чтобы спасти первую, она хочетъ убить себя. И вотъ въ ту самую минуту, когда всѣ чувства наши напряжены до высшей степени, раздается свистокъ и передъ нами появляется большой залъ во дворцѣ. Сѣдой сенешаль поетъ веселыя пѣсни, а вассалы цѣлымъ хоромъ подхватываютъ ихъ. Вассалы свободны и не привязаны ни къ какому мѣсту; они переходятъ изъ церкви во дворецъ, изъ города въ городъ и вездѣ цѣлымъ обществомъ поютъ и веселятся.

Багрій з Риндичевичем вилетіли в містечко. Славка було закинено на добу назад із завданням: мінімальний вплив на Булигіна, лиш би він не з’явився в центрі.

В главной аппаратной телекомпании не было никого, кроме Кузьмичева и Василия Петровича. Они сидели за монтажным столом, отсматривали пленку.

…Потім Артур Вікторович запропонував десяток варіантів мінімального впливу — цілком пристойних. Але це потім. А там, на місці, певне, через поспіх чи, може, через особливості вдачі Риндя не придумав нічого дотепнішого, крім дитячої шкоди з відерцем емалевої фарби. Він прилаштував його над дверима квартири Булигіна так, що, коли той ранком вийшов, щоб відправитися в Центр, воно на нього й беркицьнулось. І текла по докторові наук голуба емаль якісного зчеплення — і за комір, і по кучерях, і по вусах… хіба що в рот не попала. Два дні потім відчищали. І цей випадок, до речі, також у Булигіна спричинився до серцевого приступу.

Такія чередованія кажутся на первый взглядъ абсурдомъ, но въ нихъ между тѣмъ нѣтъ ничего неестественнаго. Не менѣе поразительные переходы встрѣчаются и въ дѣйствительной жизни: въ одномъ мѣстѣ мы видимъ приготовленные для пиршества столы, въ другомъ смертное ложе; въ одномъ — траурныя сдежды, въ другомъ — праздникъ и веселье. Вся разница лишь въ томъ, что здѣсь мы сами являемся дѣйствующими лицами, тогда какъ тамъ мы ни болѣе, ни менѣе, какъ пассивные зрители. Актеры, участвующіе въ фантастической жизни театра, относятся безучастно къ рѣзкимъ переходамъ и внезапному импульсу страсти или другого чувства, тогда какъ зрители, которые смотрятъ на нихъ со стороны замѣчаютъ всѣ стороны происходящаго на сценѣ дѣйствія какъ ужасныя, такъ и нелѣпыя и смѣшныя.

– Вот это по погромам в Сибирске, – показывал Василий Петрович. – А вот выступление губернатора по этому поводу.

Та в Центрі управління за командний пункт став дублер, заступник Булигіна, — і виконав усе щонайкращим чином. “Ангар-1” споруджується зараз повним ходом.

– А где материал, который снял Герман?

Такія же перемѣны дѣйствій, мѣста и времени давно уже встрѣчаются въ книгахъ и считаются величайшимъ доказательствомъ неоспоримаго таланта автора. Нѣкоторые критики даже ставятъ талантъ этотъ въ зависимость отъ того, какъ группируетъ авторъ въ концѣ каждой главы затруднительныя обстоятельства своихъ героевъ.

Гліб О.Воротилін, крім подяки Ринді, домігся, щоб 10 відсотків “економії” (вартості невдалого запуску і стиковки) перерахували нам. Так що тепер можна розгортати справу ширше; не тільки в розумінні закупок і замовлень, але й, головне, їздити скрізь, шукати путящих хлопців, тренувати їх. Адже поки що нас — троє. А якщо зважити, що Багрій по багатьох (і не зовсім мені ясних) причинах у нашій команді більше тренер, ніж гравець, то й зовсім двоє: я та Риндя.

– Сейчас… Это бомба… Хиросима! – Василий Петрович поработал пальцами по кнопкам, нашел наконец то, что искал. – Вот! Сначала сборище. Посмотрите, какие лица! – На экране возникли собравшиеся в зале и часть президиума. – Тут все… военачальники, политики и даже ваш друг Маргеладзе… Вот он!

Все кто краткое отступленіе я считалъ необходимымъ въ виду того деликатного обстоятельства, что я, какъ повѣствователь этой исторіи, нашелъ нужнымъ вернуться къ тому городу, гдѣ родился Оливеръ Твистъ. Читателю предоставляется самому судить вѣрны ли и существенны ли были причины, заставившія меня совершить это путешествіе.

Риндичевич — він, що називається, з простих. Був трактористом у себе в білоруському селі, затим будівельником, електромонтажником, слюсарем, токарем — на всі руки. Інженером став заочно, сам до свого диплома з гумором ставиться. Культури у нього і справді в обріз, від сих до цих. До того ще й гонорний, помисливий, впертий до затятості… не подаруночок.

Мистеръ Бембль вышелъ рано утромъ изъ воротъ дома призрѣнія и величественной поступью направлялся вдоль Хайгъ-Стрита. Онъ былъ въ полномъ расцвѣтѣ и силѣ своей дѣятельности; трехуголка его и сюртукъ блестѣли подъ лучами утренняго солнца; онъ сжималъ свою палку со всею мощью здоровья и власти. Muстеръ Бембль всегда высоко носилъ свою голову, но сегодня утромъ онъ несъ ее выше обыкновеннаго. Въ глазахъ его было что-то глубокое, во всемъ видѣ нѣчто возвышенное, указывая каждому внимательному наблюдателю на то, что въ головѣ приходскаго сторожа проходятъ высокія, не поддающіяся никакому выраженію мысли.

Телевизионщик как-то по-особому посмотрел на шефа, таинственно улыбнулся:

Мистеръ Бембль не останавливался, чтобы поговорить съ лавочниками или съ тѣми, которые сами заговаривали съ нимъ, когда онъ проходилъ мимо. На всѣ привѣтствія онъ отвѣтствовалъ лишь мановеніемъ руки и до тѣхъ поръ не измѣнилъ своего величественнаго шага, пока не подошелъ къ фермѣ, гдѣ мистриссъ Меннъ оказывала приходскія попеченія своимъ питомцамъ.

– А вот сейчас… сейчас вообще шок. Подарок судьбы.

— Чортъ бы его побралъ! — сказала мистриссъ Меннъ, когда послышался хорошо знакомый ей звонокъ у воротъ сада. — Кто ужъ кромѣ него придетъ въ такое время!.. — Ахъ, мистеръ Бембль, я сразу подумала, что это вы. Боже мой, какъ я рада видѣть васъ. Войдите въ комнату, сэръ, пожалуйста!

Про себе я не буду. Втім гадаю, що багато й моїх рис Артура Вікторовича далебі не тішать. І якщо він нас двох вибрав із багатьох тисяч, то не за душевні цноти і не за красиві очі (це у мене — красиві очі: голубі з синім обідком; по них та по світлому волоссю мене приймають за виходця з Півночі — хоч насправді я з Бердянська, що на Азовському морі), — а за абсолютну пам’ять, головну якість у нашій справі. У Риндичевича вона проявилася в тому, що він з першого разу опановував усі операції з усіма тонкощами і тим приголомшував наставників; у мене — в тому, що я в своєму Інституті мікроелектроніки за перший же рік уславився як ходячий довідник, реферативний журнал і енциклопедія (хоч я, поступаючи туди, сподівався уславитися іншим). По нашій славі Артурич нас і відшукав.

Вывел на экран входящего в зал Зуслова и возникшую вскоре Любаню. Сделал звук погромче, предупредил:

Первая часть этого монолога была адресована Сусаннѣ; а выраженіе восторга и удовольствія мистеру Бемблю. Добрая леди поспѣшно открыла ворота и съ выраженіемъ самаго почтительнаго вниманія провела мистера Бембля въ гостиную.

Абсолютна пам’ять — властивість запам’ятовувати все до щонайменших подробиць і згадувати це легко й у будь-якій послідовності — не лише технічна, чи що, наша властивість; вона як пояснює Багрій-Багрєєв, є друга (а може, й перша) форма нашого існування.

– Небольшой фрагмент, чтоб не упали в обморок.

— Мистриссъ Меннъ, — сказалъ мистеръ Бембль, не садясь и не падая въ кресло, какъ это сдѣлалъ бы какой нибудь пустой человѣкъ, но опускаясь въ него медленно и постепенно. — Мистриссь Меннъ, ма\'амъ, добраго утра!

После того, как Кузьмичев просмотрел и прослушал встречу лидера с девушкой, Василий Петрович вопросительно посмотрел на него.

Ми — Зустрічники, люди, які вміють рухатися назустріч пливові часу.

– Даем в эфир?

— Благодарю, вамъ также добраго утра, сэръ! — сказала мистриссъ Меннъ, надѣляя посѣтителя цѣлымъ рядомъ улыбокъ. — Надѣюсь, вы здоровы, сэръ!

– Конечно. Как все это ни отвратительно, даем. За сутки до эфира приготовьте анонс. Выберите самые ударные куски.



— Такъ себѣ, мистриссъ Меннъ, — отвѣчалъ сторожъ. — Приходская жизнь не усыпана розами, мистриссъ Меннъ!

Телевизионщик в сомнении покачал головой:

Енергетично рухатися напроти плину часу — натиснув кнопку чи перемкнув рубильника і попхавсь — неможливо. Сам час — страшенна енергія, енергія потоку матерії, який породжує і мчить світи і всі істоти. Маяковський мріяв: “Запрягти б цей час у приводні паси: зрушив з холостого — і натискай, лети. Та щоб не дзиґарі показували час, а хай би час сумлінно рухав дзиґарі”. Насправді так воно і є: час рухає і годинники, і мене, який накручує їх, і вирування речовин та енергії в природних процесах, які живлять, “накручують” і мене, і планети, і сонця — все. “Енергія спокою” тіл Е-Мс² — це і є енергія руху-існування тіл у часі.

— О, да, мистеръ Бембль! — отвѣчала леди. Надо думать, что и приходскія дѣти цѣлымъ хоромъ и съ большою готовностью подтвердили бы то же самое.

– Опасно, Сергей Андреевич.

У фантастиці мені доводилося читати: заплатить чувак мільйон — і відправляється з подругою поглянути на страти перших християн чи на Варфоломіївську ніч у натурі. Для ліпшого травлення. Так би мовити, куняючи й ремигаючи. Ні, добродії, час — це вам не простір, башлі тут вирішують так само мало, як і енергія.

– Но надо, чтобы программу посмотрели все!

— Приходская жизнь, ма\'амъ, — продолжалъ мистеръ Бембль, водя палкой по столу, — полна страданій, огорченій и доблестныхъ подвиговъ; но всѣ общественные дѣятели всегда, могу сказать, подвергаются преслѣдованію.

Артур Вікторович йшов іншим шляхом, не від енергії, не від техніки — від людини. Метод його — інформаційний і вже цим, при всій своїй теоретичній строгості, ближче до мистецтва, ніж до техніки.

– И все равно я бы обошелся без анонсов. Во-первых, бритоголовые могут пойти штурмом на студию. А во-вторых, тот же Зуслов может найти контрмеры.

Мистриссъ Меннъ, не понимая, что онъ хочетъ этимъ сказать, подняла руки въ знакъ сочувствія и вздохнула.

– Какие?

Вихідною його ідеєю було те, що людина, як і будь-яка істота, існує в чотирьох вимірах. Мало того, він має два відмінних “розміри в часі”. Перший — це біологічний: півсекундний інтервал одночасності, під який у нас підігнано рухи, слова, удари серця. Завдяки цьому інтервалові ми сприймаємо світ саме таким: якби, скажімо, він складав тисячну долю секунди, то замість низьких звуків ми б сприймали якесь ритмічне клацання — прощавай, музико. Перед закидом ми приймаємо препарат петойля, який сповільнює інтервал одночасності на декілька секунд, — і це просто жах, наскільки змінюється навколишній світ!

– А черт его знает. К примеру, подключит влиятельные структуры и нам просто вырубят электричество. Или устроят налет какой-нибудь налоговой полиции.

— Ахъ! Вздохните, вздохните мистриссъ Меннъ! — сказалъ сторожъ.

Та крім біологічного інтервалу, однакового для всіх тварин, є й інший, в якому люди помітно вивищуються над іншими тварями: психологічний. Пам’ять. І ось у цьому не лише люди від звірів, але й одна людина від іншої відрізняється дуже сильно.

– Значит, не будем сидеть сложа руки, будем подстраховываться. Охрану обеспечим, а насчет электричества и «какой-нибудь налоговой полиции» тоже что-нибудь придумаем. Мы ведь тоже не пальцем деланые. А, Василий Петрович?

Думая, что вздохъ ея былъ правиленъ, мистриссъ Менъ снова вздохнула, что видимо понравилось общественному дѣятелю, который, стараясь прикрыть свою улыбку суровымъ взглядомъ на трехуголку сказалъ:

Пам’ять… На перший погляд здається, що її можна уподібнити баченню в просторі: як у просторі — чим далі, тим важче розгледіти, так і в часі — чим віддаленіша подія, тим важче пригадати. Але чому, скажіть, особливо добре далеке минуле згадується там, де воно відбувалось, — адже в часі і це місце перемістилося разом із іншими? Чому люди на схилі віку найкраще пам’ятають події свого дитинства і молодості? Чому взагалі можна згадати найдавніші факти свого життя з найдрібнішими деталями, навіть зримо? А сни, в яких ми бачимо давно померлих чи давно зниклих з нашого життя людей? Тут багато “чому”.



— Мистриссъ Меннъ, я ѣду въ Лондонъ.

І відповідь на все одна: тому що це з нами було. Все пережите, коли б воно не трапилось, зберігається в пам’яті цілим. Все зберігається: болі, насолоди від страв, зустрічі, сни… і навіть коли спав міцно, то пам’ять про те, що нічого не снилось. Тому що інша назва для часу — існування. Тож справжня чотиривимірна істота “Людина”, а не його миттєвий знімок, не його мінливий образ, — це довжелезна смуга-ріка його життя, що в’ється разом із Землею і по її поверхні в чотиривимірному континіумі; витоки її — народження, гирло… також зрозуміло що.

Маргеладзе, пожалуй, никогда не был так раздражен и неврастеничен, как сегодня. Он быстро и резко покинул кабинет, вошел в приемную, на ходу бросил своему помощнику Ике:

— Неужели, мистеръ Бембль! — воскликнула мистриссь Меннъ, отскакивая назадъ.

І, головне, розпростореність його свідомого існування залежить від інтервалу й інформаційної повноти пам’яті — саме керованої її частини, підпорядкованої волі й розуму.

– Зайди! – И вернулся обратно.

— Въ Лондонъ, ма\'амъ, — отвѣчалъ непоколебимый сторожъ, — на дилижансѣ. Я и два нищихъ, мистриссъ Меннъ! Назначено судебное разбирательство по одному дѣлу… Комитетъ выбралъ меня… меня, мистриссъ Меннъ… изложитъ это дѣло передъ сессіей Клеркенуэлля. Спрашиваю васъ, — продолжалъ мистеръ Бембль, гордо откидываясь назадъ, — не очутится ли сессія Клеркенуэлля сама въ незавидномъ положеніи прежде, чѣмъ меня поставитъ въ него?

Це я переказую те, що викладав нам на лекціях і тренуваннях Артурич. Викладав він багато й багато чому нас навчив — і все це було настільки незвично, відірвано якось від того, що пишуть про час і пам’ять в сучасних журналах і книжках (адже я стежу), що мені в голову закралась одна цікава думка. Я обмірковував її і сяк і так, приміряв до неї всі свої спостереження за Багрієм — і все виходило, як кажуть, у масть:

Тот, перестав кокетничать с секретаршей, проследовал в кабинет, замер, приготовившись слушать шефа.

— О, не будьте слишкомъ суровы съ ними, — умоляла мистриссъ Меннъ.

і ці незвичайні знання…

— Клеркенуэльская сессія сама доведетъ себя до этого, — отвѣчалъ мистеръ Бембль, — и если Клеркенуэльская сессія почувствуетъ себя хуже, чѣмъ она ожидала, то пусть Клеркенуэльская сессія сама себя и благодаритъ за это!

Вахтанг зашел за стол, бессмысленно перебрал какие-то бумаги, уставился на помощника белыми глазами.

і сама особистість Артура Вікторовича: його безстрашність перед будь-яким начальством, повна заполоненість справою, некорисливість і байдужість, що від даного результату перепаде власне йому; та до того ще й щонайвсебічніша ерудиція — від фізики до йоги, від акторського мистецтва до електронних схем, якась надмірність у всьому: на кількох би вистачило його сил, знань, здібностей…

Было столько рѣшимости и увѣренности въ грозномъ тонѣ, какимъ мистеръ Бембль изложилъ свое мнѣніе, что мистриссъ Меннъ пришла положительно въ ужасъ. Наконецъ она сказала:

і, головне, одна особливість у діях: він ніколи не ходив у закиди для зміни реальності; у тренувальні зі мною чи Славком скільки завгодно (без цього ми б їх і не опанували); треба знати поезію закиду — ті почуття, що переживаєш під час його і після, коли змінив реальність, почуття панування над часом, відчуженого розуміння всього, — щоб збагнути дивність поведінки людини, яка навчила такому інших, а сама не робить.

– Чего молчишь?

— Вы ѣдете на дилижансѣ, сэръ? Я привыкла думать, что нищихъ возятъ на телѣгахъ.

— А знаєш чому? — сказав я Риндичевичу, виклавши ці думки. — Він уже в закиді. У дуже далекому закиді, втямив? І змінювати реальність понад це йому не можна.

— Это когда они больны, мистриссъ Меннъ, — сказалъ сторожъ. — Мы сажаемъ больныхъ нищихъ въ открытыя повозки въ дождливую погоду, чтобы предупредить простуду.

– А что я должен сказать? – не понял тот.

— Із майбутнього, гадаєш?.. — Славко у сумніві покрутив головою. — Гм… Лаятися він надто вдатний. У майбутньому таких слів, певне, й не знають.

— О! — сказала мистриссъ Меннъ.

— Так це для маскування, — мене розпалив його сумнів. — Чи ж то важко вивчити слова.

– Ты должен сказать, не звонил ли Важа. Ты должен сказать, не разыскали ли его мои люди. Ты должен сказать, не лежит ли его труп в земле и не жрут ли его черви!

— Двухъ этихъ нищихъ мы отправляемъ на дилижансѣ по удешевленной цѣнѣ, - сказалъ мистеръ Бембль. — Они очень слабы и перевозка ихъ обойдется намъ на два фунта меньше, чѣмъ похороны… мы хотимъ передать ихъ другому приходу и это, можетъ быть, удастся намъ… Лишь бы только они не вздумали умереть по дорогѣ. Ха, ха, ха!

Взагалі, Риндя визнав мої здогади слушними, і ми вирішили поговорити з Артуром Вікторовичем відверто. Нехай не темнить. Шеф вислухав нас (власне, мене) з великою увагою — і оком не змигнув.

– Ничего такого нет, батоно, – сказал Ика.

Посмѣявшись немного, мистеръ Бембль взглянулъ на свою трехуголку и снова принялъ серьезный видъ.

— Чудесно, — сказав він. — Просто разюче. Дедуктивний метод… А неандертальці користувались бездротовим телеграфом.

– Но кто-то занимается этим вопросом?!

— Мы забываемъ дѣло, ма\'амъ, — сказалъ онъ. — Вотъ вамъ приходская стипендія за мѣсяцъ.

– Конечно, батоно. Но результата пока нет.

Мистеръ Бембль вынулъ изъ бумажника серебряныя монеты, завернутыя въ бумагу, и попросилъ дать ему росписку, тотчасъ же написанную мистриссъ Меннъ.

— При чому тут неандертальці? — спитав я.

Маргеладзе, упершись руками в стол, покачался всем телом, помолчал.

— Худо написано, сэръ, — сказала попечительница, — зато по формѣ. Благодарю васъ, мистеръ Бембль. Очень, очень обязана вамъ, сэръ!

– Этой ночью от ипподрома должно остаться только пепелище. И развалины. Ты меня понял?

— При тому. Бо ж дроту в їхніх печерах не знайшли. Чим оцей доказ гірший від того, що, раз я в закиди не ходжу, отже, людина з майбутнього? Прибув у відрядження навчити Риндичевича й Возницина техніці руху в часі — двох обранців. А вам не здається, обранці, що віра в пришельців із майбутнього — такий же поганий тон і злиденність духу, як і віра в космічних пришельців, яка, в свою чергу, лежить поряд із вірою в бога? “Ось прийде пан, пан нас розсудить…” Аби лиш не самотужки. Мушу вас засмутити, ніякого майбутнього ще немає. Минуле є, сучасне є — передній край вибухової хвилі часу. А майбутнє — цілком у царині можливого.

Мистеръ Бембль вѣжливо поклонился въ отвѣтъ на любезное обхожденіе мистриссъ Меннъ и спросилъ, какъ здоровье дѣтей.

– Не совсем, батоно.

— Да хранитъ Богъ милыхъ малютокъ! — сказала мистриссъ Меннъ съ волненіемъ:- Всѣ здоровы, кромѣ двухъ, умершихъ из той недѣлѣ… да еще маленькаго Дика.

– Налет. Ночью будет сумасшедший налет на ипподром. Через час собери людей, обсудим детали.

— Ну, здоров був! — сказав я. — Коли я відправляюсь на добу хоча б назад, воно для мене — цілковита реальність.

— Такъ ему не лучше? — спросилъ мистеръ Богбль.



Мистриссь Меннъ покачала головой.

— Ти не відправляєшся назад, у минуле, друже мій Сашко, — шеф подивився на мене зі співчуттям, — ти лишаєшся в сучасному і дієш в ім’я сучасного. Отже, ви ще не все збагнули… Усі наші дії суть спогади. Повні, глибокі, великої сили — співвідносні зі звичайними спогадами, скажімо, як термоядерний вибух із фугасним, але тільки спогади. Дії в пам’яті…

Была уже глубокая ночь.

— Это крайне испорченный, порочный, съ самыми худыми задатками приходской ребенокъ, — сказалъ мистеръ Бембль. — Гдѣ онъ?

— Я сію минуту позову его сюда, сэръ! — отвѣчала мистриссъ Меннъ. — Иди сюда, Дикъ!

— …Такі, що здатні змінювати реальність! — уточнив я.

Важа и Вован сидели в одной из комнат загородного домика, за бутылкой вина вели разговор. Оба были уже изрядно под хмельком, поэтому говорили искренне, может, даже излишне эмоционально.

Отыскавъ Дика, мистриссъ повела его къ насосу, вымыла ему лицо, вытерла своимъ собственнымъ платьемъ и затѣмъ поставила мальчика передъ грозныя очи мистера Бембля, приходскаго сторожа.

— А що тут особливого, хіба мало так буває! Якщо очевидець пригадає, як виглядав злочинець, того зловлять; не пригадає — можуть і не зловити. Він може згадати, може не згадати, може сказати, може змовчати — інтервал свободи волі. У нас усе так само: спогади плюс вільні дії в межах можливого. Лиш, так би мовити, комин вищий та дим густіший. Ніякої “теорії з майбутнього” тут не треба.

– Хочешь откровенно? – говорил Вован. – Я уже устал от всего – от стрельбы, от страха, от напряжения. Хочется просто жить. Обзавестись семьей, детьми. Вот у меня Муська… Классная девка! Думаешь, ей легко со мной? С моей суматошной жизнью?

Ребенокъ былъ блѣденъ и худъ; щеки его ввалились, большіе глаза горѣли лихорадочнымъ блескомъ. Рваное приходское платье, ливрея его нищеты, висѣла на его тощемъ тѣльцѣ, а ручки и ножки были сухія, какъ у старика.

І дивиться на нас невинними очима та ще й посміхається.

Таково то было несчастное существо, дрожавшее отъ страха передъ мистеромъ Бемблемъ, не смѣя поднять глазъ и трепеща при одномъ звукѣ его голоса.

– Нелегко, – согласился хмельной Важа.

— Ні, ну, може, нам не можна… — мовив Риндичевич. — Ми теж свою роботу знаємо, Артуре Вікторовичу: в закиді зайву інформацію поширювати не заведено. Тим паче таку! Та ми ж свої. І ніколи нікому… Ви хоч скажіть: третя світова була чи ні?

— Почему ты не смотришь прямо въ глаза джентльмену, упрямый мальчикъ? — сказала мистриссъ Меннъ.

Ребенокъ робко поднялъ глаза и встрѣтился со взоромъ мистера Бембля.

– Надоело. Не хочу больше криминала! Устал!

— Что съ тобой, приходскій Дикъ? — спросилъ мистеръ Бембль въ нѣсколько шутливомъ тонѣ.

— Звичайно, ні, коли засилають звідтіля, про що ти питаєш! — втрутився я. — Чи ж до того їм було б! Ви краще скажіть, Артуричу, ви з комуністичного чи ближче?

— Ничего, сэръ, — еле слышно отвѣчалъ Дикъ.

– Думаешь, я не устал?

— Я тоже думаю, что ничего, — сказала мистриссъ Меннъ, смѣясь надъ шутливымъ тономъ мистера Бембля. — Надѣюсь, что ты ничего не желаешь?

— Ет… чорт побери! — Багрій стукнув по столу обома кулаками. — Кажуть вам, нема ще майбутнього, нема!.. Ох, це неможлива річ, з якими полусканими бевзями мені доводиться працювати!..

— Я желалъ-бы…. пролепеталъ ребенокъ.

– Так какие проблемы? Давай завязывать.

— Вотъ тебѣ и разъ, — перебила его мистрисъ Меннъ. — Ужъ не вздумаешь ли ты сказать, что ты нуждаешься въ чемъ нибудь? Ахъ, ты маленькій негодяй….

– Как? Ты же знаешь, откуда и от кого я сбежал.

І почав уживати ті слова, які, на думку Ринді, в майбутньому стануть невідомими. Хтозна, хтозна!

— Погодите, мистриссъ Меннъ, погодите, — сказалъ сторожъ, съ важнымъ видомъ подымая руку. — Желалъ бы чего, сэръ?

– Сбежал и живи. Бабок я тебе дам, девку Муська подыщет. Что еще тебе нужно?

— Я желалъ бы, — продолжалъ ребенокъ, — чтобы кто нибудь написалъ мнѣ нѣсколько словъ на кусочкѣ бумаги, сложилъ ее, запечаталъ и потомъ спряталъ ее, когда я буду лежать въ землѣ.

– Спокойствия. Вахтанг все равно не успокоится, будет искать меня.

— Что? Что хочетъ сказать мальчикъ? — воскликнулъ мистеръ Бембль, на котораго произвели нѣкоторое впечатлѣніе серьезный видъ и блѣдность ребенка.

– Значит, примем меры против Вахтанга. А какой выход? Какой?

— Что ты хочешь сказать, сэръ?

III. Сигнал біди

– Вот видишь, – печально усмехнулся Важа. – Значит, опять война.

— Я желалъ бы, — сказалъ ребенокъ, — сказать бѣдному Оливеру Твисту, какъ я его люблю, какъ я часто сидѣлъ одинъ и плакалъ о томъ, что онъ ходитъ одинъ въ темную ночь и никто не хочетъ ему помочь. Я хотѣлъ бы сказать ему, — и ребенокъ крѣпко сжалъ худенькія ручки и заговорилъ съ большимъ еще волненіемъ, — что я радъ умереть такимъ маленькимъ, потому что, если бы я выросъ и состарился, то маленькая сестренка моя на небѣ не узнала бы меня и не любила бы меня. А теперь дѣтьми, мы будемъ съ нею очень счастливы.

– Да, с твоим родичем война. Определенно… Этот просто так не успокоится. Но после этого можно будет и пожить нормально.

— Так! — Багрій дивиться на нас. — Не чую пропозицій по Мискіну. А час іде, о дев’ятій годині в інституті почнеться робочий день.

Мистеръ Бембль съ неописаннымъ удивленіемъ окинулъ мальчика взоромъ съ головы до ногъ и сказалъ:- Всѣ они походятъ другъ на друга, мистриссъ Меннъ. Этотъ наглый Оливеръ всѣхъ испортилъ.

– Не знаю. Не уверен… После Вахтанга обязательно еще кто-нибудь найдется.

Я мовчу. Якщо по щирості, мені не подобається варіант, який накидає нам Гліб О.; багрієвський вочевидь надійніший. Які ж у мене можуть бути ідеї! А з іншого боку, треба натужитися: в закид іде той, чий план прийнято.

— Я никогда не думала этого, сэръ! — сказала мистриссъ Меннъ, подымая руки и бросая злобный взглядъ на Дика. — Никогда еще не видѣла я такого закоренѣлаго негодяя!

Из соседней комнаты вошла заспанная Муська.

— Інспекція, — говорить Риндичевич. — Інспектор по техніці безпеки та охороні праці від… від міськкому профспілки. За скаргами трудящих.

— Уведите его прочь, ма\'амъ! — приказалъ мистеръ Бембль. — Надо будетъ доложить объ этомъ комитету, мистриссъ Меннъ!

— Не було скарг, — кажу я. — Не скаржаться співробітники на Омеляна Івановича. Вони за нього хоч в огонь.

– Ну, долго вы еще будете сидеть, мужики? Пора спать, уже почти час ночи.

— Надѣюсь, джентльмены поймутъ, что въ этомъ нѣтъ моей вины, — сказала мистриссъ Меннъ.

— Саме так! — зітхає шеф.

— Они поймутъ это, мистриссъ Меннъ, ибо имъ будетъ доложено истинное положеніе вещей, — отвѣчалъ мистеръ Бембль. — Уведите его… Я не могу видѣть его.

Вдруг резко заиграл мобильник Вована, он включил его. Выслушал, вскочил, закричал:

— Ну, тоді — із-за порушень і пригод… он їх скільки! — Славко вказує на папери. З’явитися в лабораторію за годину до пригоди, виявити недогляд, зажадати, щоб негайно усунули. Адже та м тільки й треба цей балон винести в коридор, захистити в кутку граткою чи дошками. А без цього інспектор забороняє працювати.

Дика тотчасъ же увели и заперли въ подвалъ съ углемъ. Немного погодя удалился и мистеръ Бембль, спѣшившій готовиться къ своему путешествію.

– Что? Когда?! Сейчас буду! Буду, говорю, сейчас! – белыми от потрясения глазами посмотрел на Важу, потом на Муську. – Был налет на ипподром. Все, суки, разнесли… В клочья!

На слѣдующій день, часовъ въ шесть утра, мистеръ Бембль, надѣвъ, вмѣсто трехуголки, обыкновенную мужскую шляпу съ полями и облачившись въ голубовато-сѣрый плащъ съ капюшономъ, занялъ мѣсто въ дилижансѣ рядомъ съ двумя преступниками, дѣло которыхъ должно было разбираться, и въ надлежащее время прибылъ въ Лондонъ. Но дорогѣ съ нимъ ничего не приключилось, кромѣ небольшой непріятности, причиненной ему двумя нищими, которые упорно дрожали отъ холода и выказывали по этому поводу свое неудовольствіе въ такихъ выраженіяхъ, что у мистера Бембля, по словамъ его, зубы простучали всю дорогу отъ волненія, не смотря на то, что на немъ былъ его сѣрый плащъ.



— Це Мискіну якийсь невідомий інспектор по ТБ заборонить працювати?! — іронічно скімлить око Артурич. — Ну, хлопче…

Избавившись къ вечеру отъ общества этихъ зловредныхъ лицъ, мистеръ Бембль вошелъ въ домъ, у котораго остановился дилижансъ, и приказалъ подать себѣ ростбифъ, соусъ изъ устрицъ и пива. Наливъ себѣ стаканъ горячаго джину съ водой, онъ доставилъ его на каменную доску и придвинулъ стулъ къ огню; послѣ предварительныхъ размышленій о склонности людей вѣчно жаловаться и всегда быть чѣмъ нибудь недовольными, онъ взялъ газету и приготовился читать.

…Вован и Важа бродили по разрушенным коридорам офиса. Выбитые стекла, иссеченные пулями стены, развороченные взрывами комнаты.

— Та хоч би й кому. Має право.

Первый параграфъ, на которомъ остановились глаза мистера Бембля, состоялъ изъ слѣдующаго объявленія:

Сирены милицейских и пожарных машин перекликались между собой, по коридорам туда-обратно бегали озабоченные люди, ржали испуганные лошади, кое-где выбивался огонь пожара.

«ПЯТЬ ГИНЕЙ НАГРАДЫ».

Багрій хоче ще щось заперечити, але заважає дзвінок. Він бере трубку (відразу починають обертатися бобіни магнітофона), слухає — обличчя блідне, навіть сіріє:

Вован плакал, растирая слезы по мокрому лицу.

«Въ прошлый четвергъ вечеромъ изъ своего дома въ Пентонвиллѣ убѣжалъ или былъ кѣмъ нибудь похищенъ маленькій мальчикъ, по имени Оливеръ Твистъ, и съ тѣхъ поръ о немъ ничего по слышно. Вышеупомянутая награда будетъ уплачена тому лицу, которое дастъ указанія, могущія повести къ открытію мѣстопребыванія Оливера Твиста, или прольетъ свѣтъ на его предыдущую жизнь, чѣмъ, по многимъ причинамъ, горячо интересуется податель сего объявленія».

— Який жах!..

– Но я же не хочу воевать. Не хочу больше стрелять. А меня заставляют… Ну когда это кончится?

Затѣмъ слѣдовало полное описаніе одежды Оливера и его наружности, появленіе его и исчезновеніе и въ концѣ полное имя Мистера Броунлоу и его адресъ.

Ми з Риндичевичем хапаємо навушники.

Подбежал запыхавшийся и взволнованный работник, сообщил:

Мистеръ Бембль широко раскрылъ глаза отъ удивленія, прочелъ объявленіе нѣсколько разъ, медленно и очень внимательно, и спустя пять минуть послѣ этого былъ уже на пути въ Пентонвилль, забывъ въ своемъ волненіи выпить стаканъ горячаго джина съ водой.

— …Набирав висоту. Останнє повідомлення з двох тисяч метрів. І більше нічого, зв’язок обірвався. Упав у районі Гавронців… — Це говорив Воротилін, в голосі якого не було звичайної сили і впевненості. — Рейс ранковий, квитки було продано всі…

— Дома ли мистеръ Броунлоу? — спросилъ мистеръ Бембль дѣвушку, открывшую ему дверь.

– Владимир Иванович, много раненых и убитых лошадей. Что с ними делать?

На этотъ вопросъ дѣвушка отвѣчала уклончиво, что она не знаетъ и проситъ его сказать, откуда онъ.

— Карту! — кидає мені шеф. Приношу й розгортаю перед ним карту зони, знову беру навушник. Багрій водить пальцем, знаходить хутір Гавронці, неподалік від якого робить красивий заворот річка Оскол, ліва притока нашої суднохідної. — Де саме біля Гавронців?

Не успѣлъ мистеръ Бембль произнести имени Оливера, какъ мистриссъ Бедуинъ, слушавшая разговоръ у дверей комнаты, поспѣшила въ переднюю, еле переводя духъ отъ волненія.

– Сейчас иду. Сейчас, – ответил директор, перевел взгляд на Важу. – Вахтанг?

— Десять кілометрів на південний схід, у долині Осколу.

— Войдите, пожалуйста, войдите, — говорила старая леди. — Я знала, что мы услышимъ о немъ. Бѣдное дитя! Я знала, что мы услышимъ. Я была увѣрена въ этомъ. Да благословитъ его Господь! Я говорила, я все время это говорила!

– Да, – кивнул тот.

— У долині — це добре, вона заплавна, не заселена…

И проговоривъ это, почтенная старая леди бросилась обратно въ комнату, сѣла на диванъ и разразилась слезами. Дѣвушка, не отличавшаяся такою чувствительностью, побѣжала тѣмъ временемъ наверхъ и вернулась скоро обратно, прося посѣтителя слѣдовать за нею.

– Уверен?

— Знову ти своє “добре”, — з гіркотою сказали на другому кінці проводу. — Ну що в цій справі може бути доброго!

Мистеръ Бемблъ вошелъ въ кабинетъ, гдѣ сидѣли мистеръ Броунлоу и другъ его мистеръ Гримвигъ, а передъ ними стояли графинъ и стаканы. Мистеръ Гримвигъ тотчасъ же разразился восклицаніями:

– Знаю. Не думал, что решится на такое… И я ему этого не прощу.

— Та йди ти, Глібе, знаєш куди!.. — скипів Багрій. — Наче не тямиш, в якому розумінні я примірюю, що добре, а що погано!

— Сторожъ! Приходской сторожъ! Если это не такъ, то я съѣмъ свою голову.

Во двор въехало несколько джипов, из них быстро выбрались Кузьмичев, Старков, Костя.

Они отыскали Вована в конюшне возле тревожно ржущих лошадей. Сергей подошел к другу, обнял.

— Ага… Отже, берешся?

— Не мѣшайте намъ теперь, пожалуйста, — сказалъ мистеръ Броунлоу. — Прошу садиться!

– Держись. Мы свое возьмем.

— Успіх гарантувати не можу, але й не спробувати не можна. Головне, причину б знайти. Причину!.. Тепер слухай. Спочатку блокування. Карта перед тобою?

В сторонке стоял Важа и полными горя глазами смотрел на происходящее.

Мистеръ Бембль сѣлъ, крайне удивленный странными манерами Гримвига. Мистеръ Броунлоу передвинулъ лампу такимъ образомъ, чтобы при свѣтѣ ея видѣть лучше лицо сторожа, и сказалъ съ нѣкоторымъ оттѣнкомъ досады въ голосѣ.

— Атож.



— Вы, сэръ, явились потому, конечно, что прочли объявленіе?

Ніколи досі ці двоє — немолоді інтелігентні люди різного чину й занять — не називали один одного просто на ім’я і на “ти”; не буде цього з ними й після. Але біда всіх рівняє, зараз не до субординації і пієтету.

Анонс на телевизионном экране бил жестко, коротко и интригующе. Сначала шло несколько «стреляющих» титров под мощную музыку:



— Проведи навколо Гавронців коло радіусом 15 кілометрів. Тут повинна бути охорона — і щоб ні одна жива душа ні туди, ні звідти. Вартові також не повинні знати, що трапилось. Нічого ще не трапилось!

— Да, сэръ! — отвѣчалъ мистеръ Бембль.

СМОТРИТЕ ЗАВТРА В 20.00 НА НАШЕМ КАНАЛЕ!САМЫЙ СПЕЦИАЛЬНЫЙ!САМЫЙ СЕНСАЦИОННЫЙ!САМЫЙ СКАНДАЛЬНЫЙ!САМЫЙ ОБЪЕКТИВНЫЙ!ВЫПУСК ПРОГРАММЫ «РВУЩИЕСЯ К ВЛАСТИ»!